Роздiл 15

О сьомiй ранку мене розбудив Колiн. Взагалi було дивно, що вiн витратив на мої пошуки так багато часу. Мiг би й ранiше здогадатися, що я ховаюсь у своєму лохланському замку Каер-Сейлгенi.

Коли я прокинувся, Колiн стояв бiля мого лiжка i дивився на мене згори вниз. Погляд його сiрих очей промiнився гнiвом i досадою.

— Я мiг би вбити тебе ввi снi, — заявив вiн.

Почуваючи байдужiсть до всього на свiтi, я сiв, протер заспанi очi й запитав:

— То чого ж не вбив?

— Ти вчинив пiдло, пiдступно! — сказав Колiн. — Ти використав нашу дружбу, втерся до мене в довiру й обдурив мене.

— Ти теж гарний, — мляво вiдповiв я. — Навiщо розкрив менi таємницю обряду?

— Бо довiряв тобi! Як брату довiряв, а ти... ти обiкрав мене. Взяв те, що не належить тобi по праву. Це моя Сила, вона дiсталася менi у спадок!

Я встав з лiжка, потягся й похитав головою:

— Помиляєшся, Колiне. Ти зависокої думки про себе. Джерело не належить тобi, воно не належить навiть цьому свiтовi. Це є надбання всього неосяжного Всесвiту.

— Нехай так. Але ти пройшов у мої Ворота, за допомогою моєї... — Тут вiн запнувся й почервонiв.

— Дана, — зрозумiв я. — Ти злий через неї. Дуже перепрошую, Колiне. Слово честi, я не хотiв. Навiть не думав про це.

— А про що ти думав? Про мою корону?

Лише якимсь незбагненним дивом я не почервонiв.

— Це тобi Хазяйка сказала?

— До чого тут вона?

Отже, Бронвен не розповiла йому, хто я насправдi. Хоч це добре...

— Хазяйка припускала таку можливiсть, — пояснив я. I цiлком щиро запевнив: — Але ж ми друзi, Колiне. Нащо менi ворогувати з тобою? Якщо я захочу влади, то зможу захопити її в будь-якiй країнi на свiй вибiр. I не лише в цьому свiтi.

— В iнших свiтах немає чаклунiв, — все одно не заспокоювався Колiн. — В кожнiм разi, я їх не знайшов. А правити лише звичайними людьми не так цiкаво.

— У нашому свiтi Логрiс не єдина чаклунська держава, — зауважив я.

— Але наймогутнiша.

I ще це земля моїх предкiв, подумав я. Та навiть не це головне. Я знайшов стiйку й численну чаклунську громаду, цiлком спроможну утворити новий Дiм — єдиний i неповторний Дiм Володарiв Серединних свiтiв. А за всю iсторiю не було ще жодного випадку, коли б засновник Дому поступався владою iншому. Тож, за великим рахунком, не має значення, з якої конкретно країни я розпочну створювати свiй Дiм — рано чи пiзно мої й Колiновi iнтереси перетнуться.

— Крiм того, — вiв далi Колiн, — у Логрiсi ти майже свiй. Незабаром ти одружишся з Дейдрою, донькою короля Брiана... Якщо не передумаєш, — несподiвано додав вiн. — Якщо не захочеш вiдiбрати в мене Дану.

— Ради Бога, не кажи дурниць. Я не маю нiчого до Дани, я...

I тут це сталося! За висловом Бронвен, мене нарештi пройняло. Нi, пристрастi ще не було. Але був раптовий спалах нiжностi, що вразив мене мов грiм з ясного неба.

Колiн миттю все зрозумiв. Приречено зiтхнувши, вiн сiв на стiлець i похнюпився. Якийсь час я мовчки дивився на нього й думав про те, що вiн чудовий друг i гарна людина, але надто вже прямолiнiйний, довiрливий i неврiвноважений, щоб бути королем, тим бiльше — главою Дому.

— Так само було й зi мною, — нарештi промовив вiн. — Ранiше Дана менi просто подобалася. А пiсля коронування... А хай тобi чорт, Кевiне! Ти маєш пiти з цього свiту. Знайди собi мiсце деiнде. Зрештою, звiдкись ти з’явився — то й шукай свою батькiвщину. А мiй свiт не чiпай.

— Гаразд, — сказав я. — Не чiпатиму.

Колiн пiдозрiло глипнув на мене, здивований моєю несподiваною поступливiстю.

— Ти серйозно?

— Атож. — Я говорив щиро й водночас блефував. — Я назавжди залишу цей свiт. I заберу Дейдру — якщо вона погодиться.

Колiн встав i сердито тупнув ногою:

— Чорт! Цього я й боявся.

— Не хочеш вiдпускати її? — невинно спитав я.

— Звичайно, не хочу.

— Проте доведеться. Дейдра кохає мене й пiде зi мною.

— Безумовно, пiде, — похмуро погодився Колiн. — А що буде далi? Дейдра не для тебе, Кевiне. Вона проста смертна, а ти — адепт Джерела... Ти вже знаєш, що тобi дарована вiчна молодiсть?

— Знаю.

— Отож-бо. Рокiв за двадцять Дейдра здаватиметься тобi надто старою, i ти кинеш її... а якщо не кинеш, то триматимеш бiля себе лише з жалю. Це буде для неї принизливо.

— До тебе те саме питання, — парирував я. — Дана теж постарiє.

— Не постарiє. Коли ми одружимося, я приведу її до Джерела.

— А я приведу Дейдру. Тiльки трохи пiзнiше.

Вiд переляку Колiн аж очi вирячив:

— Ти з глузду з’їхав! Джерело вб’є її. У неї неповноцiнний Дар.

— Хтозна, хтозна... Та хоч там як, не сподiвайся, що я пiду без Дейдри. Це навiть не пiдлягає обговоренню.

— Ти мене шантажуєш?

— Нi, просто ставлю до вiдома.

Колiн нервово пройшовся по кiмнатi, вiдтак зупинився передi мною i проказав:

— От що! Боюсь, я ще пошкодую, що не вбив тебе, коли ти спав.

*

Повернувшись до свого помешкання в королiвському палацi, я викликав камердинера i наказав приготувати гарячу ванну. Поки слуги виконували моє розпорядження, я поснiдав, а за чашкою гарячої кави подумав про сигарету — вперше за останнi двадцять рокiв. Я знав, що рано чи пiзно знову почну курити, але вирiшив не форсувати подiї i продовжив обмiрковувати свої плани.

Вiд негайної помсти Емрiсовi я вiдмовився зразу. Iдея подарувати його на обiд дикунам-людожерам була дуже заманлива, проте я розумiв, що Бронвен не гаяла часу i надiйно сховала вiд мене свого старшого брата. Згодом я таки вiдшукаю i його, i Ерiксона, а тодi вже придумаю їм покарання... Хоча, власне кажучи, я можу нiчого не робити, а просто дочекатися, поки вони помруть власною смертю, подбавши єдино лише про те, щоб вони не здобули вiчну молодiсть. Мiй зведений брат Амадiс якось казав, що безсмертнi чаклуни мають велике задоволення вiд того, як старiють i вмирають їхнi смертнi вороги. Сам я тодi ще був надто молодий, щоб практикувати таку вишукану форму помсти, а от тепер... Над цим варто подумати.

А цiкаво, раптом подумав я, що поробляє Амадiс? Яке це — бути королем Свiтла, сидiти на батьковiм тронi, владарювати над усiма Свiтанковими свiтами, словом, бути богом?.. Я дуже сумнiвався, що Амадiсовi легко нести цей тягар божественностi. Сумнiвався не лише iз заздростi — на те були й об’єктивнi причини.

Прийнявши гарячу ванну й поголившись, я видобув зi скринi речi, що в них був одягнений, коли перетворився на дитину, i розклав їх на лiжку. Це вбрання я зберiгав як дорогоцiнну релiквiю, регулярно провiтрював його та просушував, тож i через двадцять рокiв воно залишилося придатне для носiння. Вiдносно придатне. I частково.

Бiлизну я забракував вiдразу i взяв iз шафи комплект нової, ще не ношеної. Зате штани й черевики були в повному порядку, а сорочка, хоч i трохи вицвiла, теж мала пристойний вигляд — особливо менi подобались її гудзики з симпатичними дракончиками. З мантiєю було гiрше: її золоте шиття потьмянiло, а соковитий червоний колiр змiнився на рожевий. Та загалом вона збереглася непогано, i менi було шкода вiдмовлятися вiд неї, поки я не перемiню її на нову. Тому я, за допомогою нехитрих чарiв, повернув мантiї її первiсний червоний колiр, а золотому шиттю — колишнiй яскравий блиск. Мої родичi зi Свiтла визнали б це за кричущий прояв несмаку, але наразi я цим не переймався, оскiльки не мав намiру красуватись у своїй зачарованiй мантiї в Сонячному Мiстi. Головне, що моє вбрання цiлком годилося для Сутiнкiв, де етикет був не такий суворий.

Одягнувшись, я прискiпливо оглянув себе в дзеркалi й дiйшов висновку, що помiтних оку вад моя одiж не має. А причепивши до пояса Ескалiбур, я остаточно завершив своє перетворення з Кевiна МакШона, логрiйського феодала, в Артура Пендрагона, принца з Дому Свiтла.

Коли я вже збирався перемiститись до Дейдриної спальнi, у дверi постукали. Я на мить загострив своє сприйняття, щоб дiзнатися, хто до мене завiтав, потiм голосно мовив:

— Заходь, Моргане. Вiдчинено.

Фергюсон був одягнений так само, як i напередоднi ввечерi, але вигляд мав свiжий i бадьорий. На безсоння вiн нiколи не страждав, i навiть подiї минулої ночi не завадили йому добре виспатися. Прикривши за собою дверi, вiн змiряв мене оцiнюючим поглядом i запитав:

— Як там Хазяйка? Вже розiбрався з нею?

У Моргана була своєрiдна манера починати розмову. Вiн завжди казав щось доречне — але таке, що для спiврозмовникiв було несподiваним. От i зараз я зовсiм не чекав, що вiн передовсiм запитає про Хазяйку. Навiть Колiн пiсля всього, що сталося, геть забув про звинувачення короля Гендрiка.

— Розбиратися було нiчого, — вiдповiв я. — Ця Хазяйка не причетна до жодних злочинiв. Вона новенька.

— Так, так, так! А що ж сталося зi старенькою?

— Страчена за кровожерливiсть.

— Ясненько. — Морган знову оглянув мене вiд голови до нiг. — До речi, хто ти такий?

Мiж нами зависла прикра пауза. Цього питання я також не чекав. Фергюсон виявився бiльш проникливим, анiж Колiн. Нарештi я сказав:

— Краще не питай. Iнакше збрешу.

— Гаразд, — зiтхнув Морган. — Не питатиму. Але... як тепер тебе називати?

— Як i ранiше — Кевiном. З цим iм’ям я прожив двадцять рокiв i звик до нього.

— I все-таки, — наполягав вiн. — Як тебе звали до цього?

— Артур, — трохи повагавшись, вiдповiв я. — Це все, бiльше нiчого не питай. I прошу, називай мене Кевiном.

— Добре, Кевiне, — сказав Морган i посмiхнувся. — Якби я був марновiрним, то вирiшив би, що ти сам король Артур, який проснувся вiд тисячолiтнього сну.

— Але ти так не думаєш?

— Звiсно, нi. Крiм усього iншого, король Артур мав синi очi i свiтле волосся, а в перевтiлення я вiрю ще менше, нiж у тисячолiтнiй сон. Межа моєї вiри в надприродне — перетворення дорослого на дитину. — Вiн секунду помовчав. — Маю сказати, в тебе убивче iм’я. Воно дуже грiзно звучить для Лейнстерiв... До речi, я щойно бачив Колiна. Вiн не хоче про тебе говорити. Ви сильно погавкалися?

— Пристойно. Вiн злий на мене здебiльшого через Дану.

— Це не дивно. Коли ти прошмигнув до Джерела, Дана аж надто палко вступилася за тебе. Колiну це, м’яко кажучи, не сподобалося... Ти щось почуваєш до Дани?

Я потупився:

— Ну... лише нiжнiсть... i все.

Морган скрушно похитав головою:

— Авжеж, яка дрiбниця! Лише нiжнiсть — i тiльки... От що я тобi скажу, Кевiне. Дана чарiвна дiвчина, i тобi буде важко подолати свою... гм, нiжнiсть до неї. Як жiнка, вона, мабуть, ще привабливiша за Дейдру. Така моя особиста думка, i ти можеш не погоджуватися з нею, але май на увазi, що ти й ранiше подобався Данi. Дуже подобався, хоча вона старанно приховувала це. I як знати...

— Годi, Моргане, — твердо сказав я, побачивши, що вiн усiвся на свого коника i тепер ладен аж до обiду просторiкувати про жiнок. — Дана справдi гарненька дiвчина, та мене вона не цiкавить. Менi потрiбна лише Дейдра.

I Дiана, додав я про себе. Вона не може бути мертва, я не хочу й не можу в це вiрити... Вона жива й чекає на мене. I я прийду до неї, я неодмiнно знайду її...

— А як щодо приворотних чарiв? — перервав мої роздуми Морган. — Бронвен справдi наклала їх?

— Так, — вiдповiв я, i це була майже правда. А далi вже збрехав: — Я їх зняв, але мана ще залишилася. Та з нею я дам собi раду.

Я чекав, що Фергюсон поцiкавиться природою цих чарiв, однак вiн запитав про iнше:

— А Ерiксонове закляття безплiдностi? Воно теж iснує?

— Ще не знаю. Та в будь-якому разi це не трагедiя. Навiть якщо чари призвели до серйозних функцiональних порушень, Дейдру можна вилiкувати — але не зараз, трохи згодом, пiсля пробудження її Дару.

Вiн очманiло втупився в мене:

— Що ти верзеш, Кевiне?!

— Iстинно верзу, Моргане. Хiба Дейдра не вiдьма?

— Загалом так, але...

— Жодних „але”. У неї такий же повноцiнний Дар, як i в тебе, просто ще несформований. Дар, що передається вiд батька до дочки або вiд матерi до сина, визрiває довше i стає готовий до пробудження лише пiсля двадцяти п’яти — тридцяти рокiв. Вiр менi, я знаю, що кажу.

Проте одними лише запевненнями Морганiв скептицизм розвiяти було непросто.

— Припустiмо, це правда, — сказав вiн. — Але в такому вiцi пробуджувати Дар — майже вiрна смерть.

— Якщо дотримуватися вашої методи, ризик справдi великий, — погодився я. — Будити в такий спосiб Дар, це однаково що будити заснулу людини, торохнувши її дрючком по головi.

— А ти знаєш iншу методу?

Замiсть вiдповiдi я проказав коротке вступне закляття обряду Причастя. Моргана огорнув примарний золотавий серпанок, що за кiлька секунд, через вiдсутнiсть стабiлiзуючих чарiв, розтанув у повiтрi.

Фергюсон стояв, роззявивши рота i майже не дихаючи. В його рiзнобарвних очах застигли захват i страх.

— Кевiне! — промовив вiн схвильовано. — Менi здалося, що на мить я доторкнувся до вищих сил.

— Так воно й було.

— А можна ще?

Я досадливо зiтхнув. З мого боку це був дуже необачний вчинок, але я просто не змiг утриматися вiд спокуси. Надто вже хотiв похизуватися своєю майстернiстю перед Морганом, якого ще вчора вважав могутнiм чаклуном, захоплювався ним i заздрив йому. А вiн був не дурний i одразу здогадався, що наслiдком такого впливу на Дар є здобуття величезної могутностi.

А втiм, раз я вирiшив заснувати новий Дiм, то вже найближчим часом потребуватиму вiрних соратникiв, людей, на яких мiг би цiлком покластися. I Морган Фергюсон, попри всi свої вади, був перший у списку претендентiв на роль моєї правої руки.

— Зачекай трохи, Моргане, — м’яко сказав я. — Уся процедура вимагає багато часу. Обiцяю, що пiсля повернення проведу тебе через цей обряд.

Фергюсон був розчарований, проте мусив скоритися.

— Кудись збираєшся?

— Так.

— Питати куди не варто?

— На твоєму мiсцi я б утримався.

— Гаразд... А коли повернешся?

— Точно не знаю, залежить вiд обставин.

— Тодi нам треба мати зв’язок, — зауважив Морган. — Ходiмо до мене, я дам тобi чистий Вогнезор, i ми...

— Нi, не вийде, — похитав я головою. — Вашi чаклунськi каменi заслабкi для зв’язку мiж свiтами.

— А якi сильнi?

— Такi, як цей, — я вказав на мiй перстень з синiм каменем. — Це Небесний Сапфiр, сутiнковий артефакт, вважається найкращим з усiх iндивiдуальних талiсманiв. Бiльшiсть наших чаклунiв користуються саме Сапфiрами.

— Дуже мило, — iронiчно i трохи в’їдливо проказав Морган. — А в якiй крамницi можна купити цей сутiнковий артефакт?

— В Олiмпi ними торгують на кожнiм розi, — у тон йому вiдповiв я. — Обов’язково там буду й виберу для тебе найкращий. А поки...

Я замовк i задумався. Власне, я мiг накласти на Морганiв Вогнезор пiдсилювальне закляття, пiдключити його до Формотворчих, а потiм „познайомити” його з моїм Сапфiром. Але такi чари могли вступити в конфлiкт з магiчною структурою самого каменя, i вiн перестав би коритися Фергюсону. Тому я вiдмовився вiд цiєї iдеї й дiстав з верхньої шухляди комода маленьке прямокутне дзеркальце з вiдбитим кутом.

— Не посоромишся тримати його при собi? — запитав у Моргана.

— Ну... задля справи пiду на таку жертву, — вiдповiв вiн. — I що далi?

— Зараз побачиш. — Я викликав Образ Джерела, наклав на дзеркальце вiдповiдне закляття й закрiпив його допомiжними чарами.

Морган захоплено спостерiгав за моїми дiями.

— Круто! — сказав вiн, очi його пломенiли. — Навчиш мене?

— Згодом, — пообiцяв я й вiддав йому дзеркальце. — Тепер ти знайдеш мене де завгодно.

— До нього треба пiдстроювати мiй камiнь?

— Нi, дзеркальце саме стало чаклунським iнструментом. Воно настроєне на мiй Образ i не вимагає жодних магiчних манiпуляцiй. Через нього зi мною може зв’язатися будь-хто, не лише ти. Треба просто зосередитися на ньому й подумати про мене. А якщо я сам захочу поговорити з тобою, то дзеркальце тихо задзижчить. Тодi ти...

— Зосереджуся на ньому й подумаю про тебе, — з кислою мiною пiдхопив Морган. — I жодних магiчних манiпуляцiй. Може, ще додаси чарiв, щоб воно само вистрибувало з моєї кишенi? Бо я, чого доброго, ще не зможу його дiстати.

Вiн був засмучений, як дитина. Щоб утiшити його, я коротко пояснив йому принципи функцiонування дзеркального зв’язку — нехай трохи попрактикується зi своїми колегами-магiстрами, поки я буду вiдсутнiй.

Потiм ми попрощалися. Морган побажав менi удачi та якнайшвидшого повернення, i я перемiстився до Дейдри.

Вона ще спала, неспокiйно соваючись у лiжку. Насамперед я поглибив її сон, знявши тривогу й напруження. Вона затихла, її лице прояснiло, а на вустах з’явилася безтурботна усмiшка. Вочевидь, їй почало снитися щось приємне.

Вiдтак я взявся до справи i без проблем вiдшукав накладене на Дейдру закляття. Як я й припускав, виходячи з засобiв, до яких вдавався Ерiксон, щоб закрiпити своє закляття, це були протизаплiднi чари, дуже схожi на тi, що їх використовують вiдьми з Домiв, аби запобiгти небажанiй вагiтностi. Цi чари мали суто психологiчний характер i не шкодили органiзмовi, але в Дейдриному випадку вони грунтовно „зав’язли”, поникнувши глибоко в пiдсвiдомiсть, до рiвня iнстинктiв i безумовних реакцiй. Також я виявив, що хтось уже намагався зняти закляття, але зазнав невдачi. Бронвен, здогадався я. От бачиш, дорогенька, мистецтво i сила — двi великi рiзницi; у такiй тонкiй i делiкатнiй сферi, як людський органiзм, головне майстернiсть, а не могутнiсть...

Подумки я згадав добрим словом мою тiтку Помону iз Сутiнкiв, що навчала мене премудростям медицини. Завдяки її урокам, я знав, що маю робити, i досить швидко нейтралiзував дiю чарiв з усiма їхнiми наслiдками. Тепер Дейдра була цiлком здорова й могла народити менi хоч сотню синiв та дочок.

Вона продовжувала спати, лагiдно всмiхаючись увi снi. В її присутностi мiй бiль за Дiаною втамувався; поруч iз Дейдрою я вiдчув, що горе перестало стискати моє серце. Вона i тiльки вона здатна вилiкувати мене вiд туги за втраченим коханням, лише з нею я знайду спокiй i щастя...

Я дивився на Дейдру i нiяк не мiг змусити себе пiти. Я терпiти не можу сцен прощання, однак це було понад мої сили — залишити її, не вiдчувши на своїх вустах смак її поцiлунку, не зiгрiвшись теплотою її тiла... Я квапливо роздягся i шаснув пiд ковдру. Ще не прокинувшись остаточно, Дейдра iнстинктивно пригорнулася до мене й вiдповiла нiжнiстю на мою пристрасть.

Потiм ми лежали обiйнявшись. Час вiд часу я цiлував її й сумно думав про неминучу розлуку.

— Кохана, — сказав я. — Пам’ятаєш, ти просила, щоб за будь-яких обставин я залишався собою?

— А що?

— Я такий, як ранiше, Дейдро. Я завжди був i буду таким.

Її очi широко розплющилися:

— Ти... ти все згадав?

— Так, згадав. I нiтрохи вiд цього не змiнився.

Дейдра мiцнiше пригорнулася до мене. Я зарився лицем у її густому запашному волоссi.

— Розкажи про себе, — попросила вона.

Я розповiв їй про Володарiв Екватора — чаклунiв та вiдьом, що завдяки Причастю мають владу на Формотворчими Силами Свiтобудови. Розповiв про Доми Володарiв — чаклунськi наддержави. Розповiв про своє рiдне Царство Свiтла i про Сонячне Мiсто; про Свiтанковi свiти, якими править наш Дiм, про свiти молодi, бурхливi, сповненi життя та наснаги. Розповiв про Країну Вiчних Сутiнкiв, яку любив дужче за батькiвський Дiм, про свiт, де постiйно панує осiнь, де величезне червоне сонце нерухомо висить над обрiєм, одягаючи в багрянець хмари в деннiй частинi неба; про мовчазнi помаранчевi гаї, де я любив гуляти на самотi; про величне i прекрасне мiсто Олiмп на вершинi однойменної гори; про дiдiв Досвiтнiй Замок у Нiчнiй Межi Сутiнкiв, про самого дiда Януса, який давно втратив лiк прожитим вiкам та пережитим жiнкам i рахував своїх нащадкiв тисячами душ...

— А тобi скiльки рокiв? — запитала Дейдра.

— Формально, шiстдесят, — вiдповiв я. — Незабаром виповниться шiстдесят один. Але це дуже умовна цифра. Володарi звикли рахувати свiй вiк за часом Основного потоку, проте в рiзних свiтах i плин часу рiзний. Тут, у цьому свiтi, я прожив майже двадцять один рiк, а за стандартним часом — двадцять сiм. Зате в Царствi Свiтла i в Країнi Сутiнкiв час iде трохи швидше Основного потоку, тож до тих тридцяти чотирьох стандартних рокiв, що їх я прожив як Артур, треба додати ще п’ять або шiсть. А взагалi, точний вiк не має для нас особливого значення.

— Та вже ж, — гiрко зiтхнула Дейдра, — Для тебе це не має значення. П’ять або шiсть рокiв у той чи iнший бiк — яка рiзниця для безсмертного чаклуна. Ти вiчно будеш молодий, а я... У твої роки я перетворюся на стару бабу.

Я розсмiявся i мiцно поцiлував її.

— Помиляєшся, сонечко! Ти назавжди залишишся юною й чарiвною. Клянуся Мiтрою й Зевсом-Юпiтером!

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 15