Роздiл 17

Ввi снi мене осяяло. Я прокинувся й сiв у лiжку, протираючи очi. Врештi я збагнув, чому прийшов сюди. Мiй пiдсвiдомий порив навiдатися в Дiанинi Сутiнки, окрiм суто сентиментальних мотивiв, мав цiлком рацiональне пояснення.

До кiнця сiєсти залишалося ще близько години. Я одягнувся, вийшов зi своєї спальнi i в протилежному кiнцi коридору знайшов просторий кабiнет, де стояли двi великi шафи з книжками, кiлька крiсел i стiльцiв, а також письмовий стiл, на якому лежав портативний комп’ютер. Саме його я й шукав — старий добрий Дiанин ноутбук. На ньому вона прорахувала мiй шлях в нескiнченнiсть. I свiй, напевно, теж.

Я влаштувався в зручному крiслi за столом, вiдкрив ноутбук i ввiмкнув живлення. Вiн запрацював i став завантажуватися. Я одразу спохмурнiв — судячи зi службових повiдомлень, на комп’ютерi була встановлена нова операцiйна система. А це обiцяло купу проблем.

За кiлька секунд заграла життєрадiсна мелодiя, i на екранi, замiсть стандартного запрошення, з’явилася барвиста заставка з текстом:

„Привiт, Пеннi! Я до твоїх послуг.
Ти не забула наш пароль?”

Оскiльки пароля я не знав, то вчинив так, як учинили б дев’яносто дев’ять зi сотнi людей на моєму мiсцi, — просто натиснув клавiшу вводу.

На весь екран спалахнув напис „ОВВА!” — i ноутбук вимкнувся. Я знову ввiмкнув його i спробував перервати завантаження в процесi конфiгурування системи. Але марно — комп’ютер не реагував на натискання клавiш, аж поки знову не з’явилося запрошення ввести пароль. НАШ ПАРОЛЬ...

У припадку натхнення я вiдстукотiв:

„БРЕНДОН ДУРНИК”

— Брендон дурник! — пролунав iз динамiка задерикуватий Брендин голосок; тепер я знав, хто встановив нову систему.

Заставка зникла й натомiсть завантажилась сервiсна оболонка. Я викликав файловий менеджер i з полегкiстю переконався, що Бренда не затерла колишнi програми та данi, а просто вiдвела для них окремий том. Я спробував запустити Дiанин математичний пакет, але отримав системне повiдомлення: „Помилка сторiнки пам’ятi”. Наступнi спроби завершувалися тим самим, а десь пiсля десятого разу система взагалi зупинила роботу, екран став синiм, i на ньому з’явився текст:

„Пеннi, сонечко! Машина конкретно заглючила.
Бiльше не роби того, що тiльки-но зробила”.

Я скрушно зiтхнув i вiдкинувся на спинку крiсла. Як тепер бути?..

— Щось негаразд, Артуре? — почувся за спиною тихий голос.

Я рвучко повернувся в крiслi й побачив Бренду, одягнену в квiтчасту сорочку та коротку картату спiдницю. Її лляне волосся були стягнуте на потилицi у хвостик.

— Даруй, що ввiйшла без дозволу, — вибачилась вона. — Я думала, тут Пенелопа. Тобi допомогти?

— Можеш спробувати, — вiдповiв я. — Зрештою, це ж твої заморочки. — I я розповiв, у чому проблема.

— Ну, це не бiда, — сказала Бренда, влаштувавшись у крiслi, що я звiльнив для неї, i перезапустивши комп’ютер. — Зараз ми просто вiдновимо попереднiй бутовий запис i завантажимо стару систему.

Я пiдсунув до стола стiлець i сiв на нього.

— А навiщо ти взагалi її помiняла?

— Через Пенелопу. Малою вона полюбляла бавитися з Дiаниним ноутбуком i нiякого iншого не хотiла — а iгри на ньому йшли некоректно, часто зависали.

— Дiана дуже особливо працювала з комп’ютером, — пояснив я. — Її розум безпосередньо взаємодiяв з процесором, тому операцiйна система, якою вона користувалася, мала свою специфiку.

— Отож-бо, — кивнула Бренда i ввела пароль „Брендон дурник”. — Зрештою я вирiшила встановити нормальну операцiйку. Але не завдала собi клопоту пристосувати до неї Дiанинi програми. Бо завжди можна зробити ось так.

З цими словами вона ввела якусь команду, пiдтвердила її виконання, i комп’ютер знову рестартував. Цього разу вже завантажилась Дiанина система, пiсля чого Бренда сама запустила потрiбну програму.

— Якось я переглядала цi розрахунки, — зауважила вона, гортаючи екраннi сторiнки з надзвичайно складними багатоступеневими рiвняннями. — I навiть намагалась проаналiзувати їх. Але граничнi умови тут заданi емпiрично. Вони правильнi?

Отут я влип! Я взагалi утнув дурницю, що погодився прийняти вiд Бренди допомогу, якщо ще не вирiшив, якою мiрою довiряти їй. Але, з iншого боку, що менi залишалося робити, коли вона ввiйшла? Прогнати її? Вимкнути ноутбук i самому пiти?

— Виведи вихiднi посилки, — сказав я.

Бренда так i зробила.

Звiсно ж, граничнi умови були заданi неправильно — це було ясно навiть менi, дилетанту. Адже Дiана не знала того, що знаю тепер я...

Я задумався. Менi дуже не хотiлося розкривати Брендi всi свої карти — так само, як не хотiлося демонструвати їй свою недовiру. Проте я сам поставив себе в таку ситуацiю, коли доводилося вибирати одне з двох — або те, або iнше.

Сестра сама розвiяла мої сумнiви. Вона повернулася до мене i сказала:

— Я можу пiти, Артуре. Чесне слово, не ображуся.

Звичайно, вона могла схитрувати, але я вирiшив повiрити в її щирiсть. А вiрнiше, я був убитий наповал янгольським поглядом її невинних волошкових очей. На моє глибоке переконання, людина з таким поглядом була фiзично неспроможна замишляти якусь каверзу. Можливо, ви назвете мене наївним, довiрливим i вкрай сентиментальним — гаразд, хай буде так, менi подобаються цi риси мого характеру. До того ж я кепсько розумiвся на математицi й потребував допомоги фахiвця — а Бренда, схоже, була тим самим фахiвцем. Серце пiдказувало менi, що я можу на неї покластися, що також я можу покластися на Брендона й Пенелопу, i я був схильний прислухатися до голосу свого серця. Якщо вам завгодно, можете назвати це iнтуїцiєю — вона в мене чудова.

Я повернув крiсло iз сестрою до стола й почав диктувати їй граничнi умови на нескiнченностi в термiнах магiчного сприйняття. Вона швиденько перекладала їх на мову математики i вносила вiдповiднi корективи в Дiанинi рiвняння, та ще й встигала вставляти коментарi: „Жахливо!”, „Просто неймовiрно!”, „Це ж який збочений розум мiг придумати таку моторошну асимптотику!”. Останнє її зауваження, як менi здається, було адресоване творцевi всього сущого.

Коли я закiнчив, Бренда виконала ще низку манiпуляцiй на комп’ютерi, потiм сказала:

— Тепер треба все перерахувати. Я пiдключилася до одного великого обчислювального центру на Землi Хiросiми. Це дозволить нам заощадити час i досягти високої точностi наближення.

— А що за Земля Хiросiми? — поцiкавився я.

— Свiт, де ми з Брендоном живемо. BAET-6073 за каталогом. Названий на честь японського мiста Хiросiма. Ранiше це була Земля Переможеного Наполеона 21, а до цього — Земля Юлiя Цезаря 317. Громiздкi були назви, от i вигадали коротке.

— Атож, — сказав я. — Колись був на цiй Землi Переможеного Наполеона 21... Але стривай! Чому така назва? Якщо не помиляюся, там хоч i була Друга свiтова вiйна, але Хiросiму нiхто не розбомбив.

Сестра ствердно кивнула:

— Через те її й назвали Землею Хiросiми

З позначенням свiтiв завжди були проблеми, i ще нiхто не знайшов їх кращого вирiшення, нiж важкi для сприйняття, але точнi каталожнi найменування. Запозичувати тубiльнi назви не випадало, бо майже всi населенi планети мiсцевi мешканцi називали Землею — за словом, що позначає грунт пiд ногами. Тому таким свiтам давали комбiнованi назви, здебiльшого, за iменами видатних iсторичних постатей або визначних подiй. Свiт, де я прожив останнi двадцять рокiв, теж називався Земля. Я вирiшив, що вiднинi вiн буде Землею Артура — на честь мого прадiда, певна рiч.

Бренда знову подивилася на екран.

— Рiвняння вiдкомпiльованi без помилок. Тепер залишається чекати.

— Довго?

— Залежить вiд швидкостi сходження рядiв. Щонайменше годин п’ятнадцять. I це за умови, якщо границя послiдовностi не лежить в областi сильних нерегулярностей.

— Будемо сподiватися, що не лежить, — сказав я. — Дуже хотiлося б у це вiрити.

— Вiра, надiя, любов... — Бренда спiвчутливо подивилася на мене й зiтхнула. — Артуре, я голодна. Ходiмо перекусимо.

Ми спустилися на перший поверх i пройшли в кухню, де Бренда швиденько скип’ятила воду в чайнику, приготувала цiлий глечик гарячої кави i зробила десяток бутербродiв з м’ясом, сиром та зеленню. Ми сiли за стiл i взялися до їжi.

Я швидко ум’яв два бутерброди, потiм вiдкинувся на спинку стiльця й дiстав сигарету. Бренда їла з чудовим апетитом, а я мовчки курив, пив каву й милувався нею. Поза сумнiвом, вона була найчарiвнiшою з моїх сестер, рiдних i зведених, навiть маленький зрiст нiтрохи не шкодив їй, а лише вигiдно пiдкреслював її красу — тендiтну й витончену. Бренда не вiдзначалася якоюсь особливою жiночнiстю, але в неї було те, що подобалося менi бiльше, нiж жiночнiсть, — сила духу й жага до життя.

Пiсля четвертого бутерброда Бренда приборкала свiй гастрономiчний запал i замислено промовила:

— Отже, витоки Формотворчих таки iснують. I Серединнi свiти теж.

Це було не питання, а констатацiя факту. Проте я вiдповiв:

— Доказ їхнього iснування мiститься в тих даних, що ти ввела замiсть вихiдних посилок Дiани.

— Я вже зрозумiла, — кивнула сестра. — I мушу сказати, що ти вчинив дуже необачно. Дав менi iнформацiю, я запам’ятала її i тепер зможу потай вiд тебе розрахувати найбезпечнiший шлях.

— За моїми оцiнками, — зауважив я, — максимальна ймовiрнiсть уцiлiти на найбезпечнiшому шляху, розрахованому зi знанням усiх граничних умов, не перевищує однiєї тисячної.

— Одна тисячна вже щось. Це не одна мiльярдна. При такiй iмовiрностi виживання ризик стає виправданим. Нагорода за нього — могутнiсть. I могутнiсть, мабуть, надзвичайна, якщо ти спокiйно змiг повернутися, знехтувавши всiма небезпеками. — Певно, я мав дуже розгублений вираз обличчя, бо Бренда лукаво всмiхнулася. — Все нормально, Артуре. Тобi пощастило зi мною. Ти не пошкодуєш, що довiрився менi.

Сестра взяла з тарiлки п’ятий бутерброд, iз сумнiвом подивилася на нього, потiм важко зiтхнула i з видимим жалем поклала назад на тарiлку.

— Знаєш, — сказала вона. — Коли я починаю їсти, те нiяк не можу зупинитися.

Я знизав плечима:

— Їж собi на здоров’я.

— Бiда в тому, що маю схильнiсть до повноти.

— Важко повiрити, — зауважив я. — З такою фiгурою.

— А проте це так. Щойно перестаю стежити за собою, вiдразу гладшаю. Але волiю берегти фiгуру за допомогою дiєти та здорового способу життя. Зайвий раз накладати на себе чари — шкодити нервам.

— Це правильно, — схвалив я. — А комп’ютери — це твоє хобi чи фах?

— Фах. Я кiбернетик.

— Тобто не просто iнженер-програмiст, а науковець?

— Маю ступiнь доктора наук. Але й не цураюся прикладних задач. Менi належить одна з провiдних на Землi Хiросiми фiрм з розробки iгрових програм.

— Брендон теж цим займається?

— Нi, вiн психолог. I дуже непоганий, мiж iншим.

— Ви живете разом?

— Так, — вiдповiла Бренда i квапливо додала: — Як брат i сестра.

— Не сумнiваюся, — запевнив я. — Пенелопа казала про тi дурнi плiтки щодо вас. Ви залишили Царство Свiтла через них? Чи через те, що у Брендона не склалися стосунки з Амадiсом?

Бренда спохмурнiла i взяла сигарету. Я хотiв був зауважити, що це суперечить її тезi про здоровий спосiб життя, але передумав. Закуривши, вона спитала:

— А що тобi розповiла Пенелопа?

— Майже нiчого. Знаю лише, що про вас почали поширювати чутки, Амадiс сприяв цьому, i зрештою ви пiшли з Дому.

— Так воно й було, — пiдтвердила Бренда. — Але почалося все набагато ранiше, мабуть, ще до нашого народження. Ти знаєш, що батько був не в захватi вiд Амадiса?

— Знаю, — кивнув я. — Вiн вважав, що Амадiс надто довго був наступником престолу, щоб стати гарним королем. Одного разу в припадку вiдвертостi батько поскаржився менi, що сам зiпсував Амадiса, вселивши йому сильний комплекс неповноцiнностi, придушивши iнiцiативу та самостiйнiсть. Мовляв, Амадiс так звик бути на побiгеньках i грати другi ролi, що з нього навряд вийде повноцiнний монарх. — Я допитливо подивився на Бренду. — То батько мав рацiю?

— На всi сто, — безапеляцiйно заявила вона. — Батьковi побоювання справдилися, причому в найгiршому варiантi. Амадiс дуже поганий король.

Я розвiв руки й одночасно знизав плечима в жестi слiпої покiрностi долi.

— На жаль, нiчого не вдiєш. Наступним за Амадiсом iшов Александр — а вiн був би ще гiршим королем.

— Александра давно скинули з рахункiв, — заперечила Бренда. — Вiн i сам не хоче мати нiчого спiльного з нашим Домом. Наступним був ти — але ти аж надто захопився Сутiнками i став справжнiм Сутiнковим, що зовсiм не подобалося дiтям Свiтла. Ти вiдверто сповiдував Свiтову Рiвновагу... а не тайкома, як ми з Брендоном. Словом, ти не виправдав батькових надiй, вiн викреслив тебе зi списку претендентiв на трон i вирiшив зробити своїм спадкоємцем Брендона. Це рiшення вiн прийняв ще до того, як ти пiшов у нескiнченнiсть.

— Справдi? Дивно. А я нiчого не знав.

— У той час про це знала лише мама. — Бренда зробила виразну паузу. — Вона вперто наполягала на твоїй кандидатурi, i через її безкомпромiсну позицiю батько довго не зважувався оголосити Брендона наступником престолу.

— Навiть пiсля мого зникнення?

— Навiть пiсля цього. Мама любила тебе дужче, нiж усiх нас разом узятих, вона чути не хотiла про твою можливу смерть... I таки серце її не пiдвело. — Сестра тихо зiтхнула. — Хоча тебе врештi-решт офiцiйно визнали загиблим. Шiстнадцять рокiв тому в Пантеонi був установлений порожнiй саркофаг iз твоїм iм’ям, вiдбулася жалобна церемонiя, а батько виголосив промову, у якiй прямо заявив, що бачив тебе своїм спадкоємцем.

— Хитрий хiд! — вихопилось у мене. — Таким чином вiн дав усiм зрозумiти, що Амадiс давно поза грою.

— Атож. Пiсля твого символiчного похорону тiльки про це й говорили. I коли батько, витримавши двотижневу паузу, видав указ про призначення Брендона наступником престолу... гм, з формулюванням: „у зв’язку з констатацiєю факту загибелi сина нашого Артура”, — це вже нi для кого не було несподiванкою.

— А чому ж тодi Брендон не став королем?

Брендинi очi потьмянiли.

— Бо Амадiс виявився ще бiльшим негiдником, нiж можна було подумати, — гнiвно вiдповiла вона. — Батько розраховував рокiв за тридцять звести Брендона на престол, передати йому всю повноту влади, а самому пiти на спочинок i спокiйно вмерти. По завершеннi Рагнарока вiн почував утому вiд життя й розумiв, що довго не протримається.

— Це всi розумiли, — зауважив я.

— Зокрема й Амадiс, а також його мерзеннi приятелi та коханки. Вони негайно розгорнули брудну й ганебну кампанiю з дискредитацiї Брендона. Йому приписували всi смертнi грiхи, як-от що вiн спить зi мною. Це була їхня козирна карта. — Бренда обурено пирхнула. — I знайшлося чимало дурнiв, якi в це повiрили.

— А батько?

— Вiн добре знав нас обох i розумiв, що це брехня. Зате iншi родичi... Ох, цi вже родичi!

— Сiмейна рада вiдмовилася затвердити його новий заповiт?

— Категорично. Цi телепнi вдавали з себе великих моралiстiв. Згодом вони гiрко пошкодували про свою впертiсть — але було вже запiзно.

— А батько не пробував натиснути на них?

— Вiн тиснув, скiльки мав сил... а сил у нього залишалося мало. Може, тебе це здивує, але ти дуже багато для нього значив, по-своєму, вiн навiть любив тебе, хоча кажуть, що йому було чуже таке почуття, як батькiвська любов. Пiсля твого зникнення батько впав у глибоку депресiю, все частiше став замикатися в собi, цiлiсiнькi ночi дивився телевiзор... Уявляєш!

Я аж здригнувся. У моїй пам’ятi ще були свiжi дитячi казки-страшилки про людей, що днями просиджували перед телевiзорами, поступово деградували й перетворювалися на рослини. Звичайно, немає нiчого поганого в тому, щоб подивитися гарний фiльм або дiзнатися свiжi новини зi свiту, що тебе цiкавить; у принципi, це так само невинно, як i будь-якi iншi форми вiдпочинку. Але, якщо копнути глибше, то переважна бiльшiсть телепередач покликанi скрасити сiрi, одноманiтнi буднi простих людей, дати вихiд їхньому прагненню до чогось надзвичайного. А ми, безсмертнi чаклуни та вiдьми, не потребували такого сурогату повнокровного життя. Ми могли побачити навiч що завгодно — вiд Кубку Свiту до збройних конфлiктiв — i навiть стати учасниками цих подiй. Коли ж чаклун починає дивитися телевiзор — дивитися по-справжньому, захоплено, самозабутньо, — то це вiрна ознака того, що вiн утратив смак до життя й готується вмерти...

— Отож, — продовжувала Бренда, — Амадiс бачив, як марнiє батько, i взявся добивати його без жалю та милосердя. Прибiчники нашого зведеного брата стали обмовляти маму, звинувачуючи її в подружнiй зрадi. Не забували й про малу Пенелопу — всiм було вiдомо, що батьковi завдає болю найменша згадка про твiй грiх з Дiаною. Якось Амадiс навiть збирався привести двою доньку в Сонячне Мiсто — буцiм для того, щоб представити королiвську онуку до двору. На щастя, ми з Брендоном вчасно довiдалися про його плани й попередили дiда Януса. Вiн особисто зустрiв Амадiса в Дiаниних Сутiнках i наказав йому близько не пiдходити до Пенелопи. Амадiс дуже злякався.

Я поклав лiктi на стiл i обхопив голову руками.

— Господи Iсусе! Як це мерзенно!

Бренда здивовано глянула на мене:

— Ти став християнином? Як брат Александр?

Я невизначено похитав головою:

— Сам не знаю, хто я тепер. Але якщо й християнин, то вже точно не такий, як Александр... А ти маєш упередження проти християн?

— Аж нiяк. Власне кажучи, пiсля Мiтри менi найближчий Iсус. Я живу в християнському свiтi, а мiй чоловiк був католик.

— То ти одружена?

— Була, — спохмурнiвши, вiдповiла Бренда. — Мiй чоловiк загинув у авiакатастрофi. Вiн був простий смертний.

— Спiвчуваю.

Наступнi кiлька хвилин ми мовчали. Бренда зосереджено курила вже другу сигарету поспiль, а я сумно думав про змiни, що сталися за моєї вiдсутностi. I змiни цi були не в кращий бiк. Не можна сказати, що я дружив з Амадiсом, але вiн менi завжди подобався. Коли я був малий, вiн захищав мене вiд Александра; а коли я трохи пiдрiс, став одним з моїх учителiв, навчав мене етицi й основам теологiї. Загалом, Амадiс (якщо не зважати на його надмiрну пристрасть до жiнок) був дуже моральною людиною, i менi прикро було чути, що жага влади так зiпсувала його...

— Отже, пiсля батькової смертi Амадiс прогнав вас iз Дому? — запитав я.

— Ми самi пiшли. Спершу я, потiм Брендон. Йому боляче було дивитися, як дружки та коханки попихають Амадiсом, держава розвалюється, а Дiм занепадає просто на очах. Крiм того, iснувала реальна загроза, що Брендона могли заарештувати i звинуватити в державнiй зрадi. Амадiс дуже боїться його — адже батько, попри рiшення Сiмейної ради, так i не скасував свого заповiту, тож Брендоновi права на престол залишаються досить вагомi. А багато наших родичiв, що шiстнадцять рокiв тому голосували за неухильне дотримання права старшинства, згодом змiнили свою думку i тепер хотiли б бачити королем Брендона.

— А сам Брендон?

— Йому дуже важко. З одного боку, вiн не прагне влади, а з iншого — не може залишатись осторонь того, що коїться з Царством Свiтла. Тому мимоволi змушений бути лiдером опозицiї. — Бренда мугикнула. — Проте останнiм часом намагається вийти з гри. Каже, що пiсля Амадiсового одруження ситуацiя в Домi змiнилася на краще.

— А це не так?

— Нi, звичайно. Брендон лукавить. Насправдi вiн просто втомився вiд протистояння з Амадiсом i вiд постiйних маминих iнтриг.

— Вона теж бере в цьому участь?

— Ще б пак. Мама вiдiграє провiдну роль, можна сказати, очолює генеральний штаб. А ще вiдповiдає за зовнiшнi зв’язки, вербує для Брендона союзникiв. Зрозумiло, що його пiдтримує Дiм Ареса... втiм, треба зазначити, що ця пiдтримка iснувала й до того, як мама стала королевою Марса — її шлюб з королем Валерiєм був укладений якраз на грунтi союзницьких стосункiв. Майже так само безумовно на Брендоновiм боцi стоять усi три християнськi Доми включно з Домом Теллуса, а також Дiм Мухамеда — всiм їм дуже не до вподоби, що в Царствi Свiтла хазяйнує дочка Iзраїлю. Загалом десять Домiв iз дев’ятнадцяти нинi сущих, зокрема й любi твоєму серцю Сутiнки, ладнi сприяти Брендоновi в його боротьбi за престол.

— То йому вже не шкодять плiтки про вашi стосунки?

— Вони втратили колишню актуальнiсть. З часом люди до всього звикають. На жаль, батьковi забракло витримки почекати рокiв десять-п’ятнадцять, поки все само собою владнається. — Бренда трохи помовчала. — А може, я спрощую ситуацiю. Зараз багато людей не вiрять у цi плiтки, бо хочуть бачити Брендона королем. Та якби батько був живий, Амадiсу не випало б нагоди продемонструвати свою цiлковиту неспроможнiсть як монарха, а Рахiль з Iзраїлю не стала б королевою Свiтла. Тодi хтозна, як усе повернулося б.

— До речi, а як сталося, що Амадiс одружився з Рахiллю. Пенелопа каже, що iснує кiлька версiй.

— I мабуть, вона виклала тобi ту, за якою Амадiс переконав царя Давида вiддати за нього дочку.

— А хiба не так?

— Так думає Брендон... вiрнiше, хоче так думати. А насправдi все було навпаки. Цар Давид сам дiйшов висновку, що без припливу свiжої кровi його Дiм, що зазнав великих втрат у Рагнароку, рано чи пiзно зачахне, i вже примирився з необхiднiстю порушити чистоту своєї раси. Але вiн не був би справжнiм сином Iзраїлю, якби не спробував отримати з цього зиск...

Бренда замовкла, оскiльки почулися голоси в холi. А за кiлька секунд до кухнi ввiйшли мiй брат i моя дочка, свiжi та вiдпочилi пiсля сiєсти. Пенелопа всмiхнулася моїй сестрi, а мене поцiлувала в щоку.

— Привiт, — сказала вона. — Як спав?

— Дякую, — вiдповiв я, млiючи вiд її поцiлунку. — Дуже добре.

Завваживши на столi бутерброди, Пенелопа взяла один з них i весело оголосила:

— Зараз ми трохи перекусимо, а за двiйко годин улаштуємо справжнiй бенкет з нагоди повернення блудного батька i брата.

— До речi, про повернення, — сказав Брендон, запаливши сигарету. — Артуре, тобi не здається, що вже час розповiсти нам, де ти був i що з тобою сталося?

— Якраз це я й збирався зробити, — вiдповiв я.

Пенелопа пiдсунула стiлець, сiла поруч зi мною й пiдперла голову рукою. Її великi карi очi дивилися на мене з цiкавiстю та нетерпiнням, i раптом я зрозумiв, що не зможу сказати їй про Дейдру. Принаймнi зараз — коли нашi стосунки лише почали складатися. А потiм... тодi й побачимо.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 17