Роздiл 33

Наше вiнчання було влаштоване з неабияким розмахом, як i годиться для церемонiї одруження короля з королiвською дочкою. Собор святого Патрiка був заповнений найвищим логрiйським дворянством та духовенством, мiськими старiйшинами та послами iноземних держав. До вiвтаря мене пiдвiв Брендон, а Дейдру менi вручив Дункан Енгус, чоловiк її тiтки Алiси. Моя наречена була чарiвна, як ангел, i лише цiлковитий iдiот на моєму мiсцi мiг би думати в цей момент про iншу жiнку...

Я був тим самим цiлковитим iдiотом. Вiдповiдаючи на питання єпископа: „Чи згоден ти, Артуре Пендрагон, взяти шлюб з Дейдрою Лейнстер?”, я мало не вiдповiв: „Нi!”; а потiм, промовляючи слова: „Беру тебе, Дейдро, за законну дружину...”, я запнувся на її iменi, бо з моїх вуст ладне було зiрватися iнше iм’я. Ви знаєте, яке. Без Дани менi свiт не милий...

Пiд час вiнчання я скоса стежив за нею i безнадiйно мрiяв про неможливе. Я чекав на чудо, проте знав, що його не станеться, що не вдарить грiм з ясного неба i не помiняються мiсцями Дейдра i Дана...

Словом, не дуже веселе видалось моє весiлля, хоча навряд чи цю думку роздiляв простiй люд, що захоплено вiтав нас на дорóгою вiд собору святого Патрiка до собору святого Андрiя, де, слiдом за вiнчанням з Дейдрою, я мав повiнчатися з усiєю своєю країною.

Поруч зi мною були Брендон i Дейдра — вже не як мiй брат i моя наречена, а як мої Провiдники. Вони ритуально доторкнуться до великого алмаза на коронi, коли архiєпископ покладе її на мою голову. Без Дани тягар влади буде нестерпний...

Я ввiйду у Ворота, проте не стану купатися в Джерелi. Не хочу ще бiльше погiршувати ситуацiю i, на додачу до Дани, на все життя зв’язувати себе з Дейдрою. Чи означає це, що я вже розлюбив жiнку, яка щойно стала моєю дружиною? Ще нi — але процес, як то кажуть, пiшов...

Спочатку я хотiв узагалi скасувати сьогоднiшнє входження у Ворота й обмежитися єдино лише сяйвом над вiвтарем у момент помазання — не варто позбавляти людей видовища; але потiм передумав. Я пройду в Безчасiв’я i зустрiнуся там з Бронвен. Ми посидимо поруч на лiловiй травi, побалакаємо про життя, а потiм... Можливо, я й подарую моїй Снiговiй Королевi те, чого вона давно домагається. I хоча в Безчасiв’ї не буває ночей, нiч кохання може бути де завгодно — навiть пiд мiнливим вiчнозеленим небом. Бронвен правду казала: можна любити зi спiвчуття, з жалю, з розумiння, з солiдарностi. Саме так я починав любити її. Може, колись i Дана зрозумiє мене...

Я вже склав традицiйну присягу, вислухав молитву на свою честь (хор спiвав дуже врочисто й пiднесено), потiм мене помазали на царство, а присутнi в соборi побачили сяйво над вiвтарем. На плечi менi накинули червону мантiю, я прийняв з рук архiєпископа меч, щоб вiддати його Дункановi Енгусу, пiсля чого монсеньйор Корун МакКонн узяв до рук золоту королiвську корону. Боги! Навiщо менi корона без Дани?..

— Вiнчає тебе Господь, сину мiй, короною слави та справедливостi! Будь вiрним захисником i слугою своєї держави, i хай допоможе тобi Всевишнiй, творець усього сущого на землi. В iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь!

Ну от, я вже став коронованим королем. Архiєпископ дбайливо поклав вiнець на моє чоло, а Брендон i Дейдра доторкнулися кiнчиками пальцiв до алмаза, Знака Влади, Ключа до Ворiт. Я активував контури, Ворота вiдчинилися, i...

I тут сталося несподiване. Щось штовхнуло мене в спину, вiд несподiванки я заточитися i гепнувся долiлиць... на щастя, не на пiдлогу перед вiвтарем, а на м’який трав’яний килим Безчасiв’я.

У моїй головi блискавкою промайнула думка, що Бренда не встежила за Морганом, i той пiшов за мною. Я рвучко скочив на ноги i роззирнувся.

Нiкого...

Я розслабився й опустив руку, якою марно намагався вихопити з пiхв шпагу. А шпаги я не мав — як i одягу. Я точно дотримався всiх приписiв ритуалу, яким передбачалося, що король має ввiйти у Ворота голим, залишивши одiж з короною перед вiвтарем. На менi не було навiть iлюзорної тунiки, про яку розповiдав Колiн; вочевидь, моя тренована пiдсвiдомiсть вiдкинула цей самообман. На вiдмiну вiд Колiна, я чув казку про голого короля, що вважав себе одягненим.

Голий король бiля пiднiжжя пагорба чекав на свою Снiгову Королеву...

Нi, раптом подумав я, так не годиться. Викликав свiй Образ i подумки потягнувся до Джерела. Воно вiдгукнулося на моє бажання i переправило менi вбрання — бiлизну, штани, сорочку та кросiвки.

Я поспiхом одягнувся, щоб устигнути до приходу Бронвен. Однак поспiшав дарма — вона не з’являлася. Я зачекав хвилину, потiм ще п’ять, потiм пiднявся на пагорб.

Бронвен нiде не було.

То, може, вона бiля Джерела?

Я загострив своє сприйняття й обережно просканував околицi.

Безрезультатно. Крiм мене, в цiй митi Безчасiв’я нiкого не було. Виходить, я випередив Бронвен. А той поштовх у спину, мабуть, був наслiдком її вiдчайдушної спроби встигнути за мною. Отакої — Хазяйка дала маху...

Я знову викликав Образ i перевiрив стан Ворiт. Вони були вiдчиненi — та не лише мною. Упродовж наступних п’яти сотих секунди очiкувалося ще три входження. Аж три!

За мною, певна рiч, iшла Бронвен. Далi, мабуть, Морган. А хто ж третiй?

Щось негаразд у королiвствi Данському...

Ох, i задам я Моргановi! Дзуськи тепер вiн отримає портфель першого мiнiстра.

Я зосередився й зафiксував момент наступного входження. При цьому вiдчув легке збудження. Атож, це жiнка. Бронвен...

Щоб перевiрити свiй здогад, я зосередився на другому входженнi. Збудження минуло, змiнившись теплим дружнiм почуттям. Таки Морган. Теж менi друг! Спитав би прямо — я б вiдповiв, щоб вiн готувався й шукав для себе Провiдника.

Цiкаво, хто його Провiдник? Невже Дейдра?

Третьою знову була жiнка. Напевно, Бренда — кинулася за Морганом, але не встигла.

Я повернувся до першого входження i дав Образовi команду перенести мене вперед за часом матерiального свiту. Це була дорога з одностороннiм рухом. Усе, що залишалося за мною, ставало минулим, тож я мусив бути вкрай обережним, щоб не прогавити потрiбну мить. Я її не прогавив.

Як i ранiше, я стояв на пагорбi, а навколо нiкого було. Поки не було — та ненадовго. Перенiсшись з однiєю митi в iншу, я опинився на самому початку даного сегмента Безчасiв’я — а при входженнi з матерiального свiту виникала невелика затримка.

Моє чекання тривало навiть менше, нiж я думав. Не минуло й хвилини, як бiля пiднiжжя пагорба з’явилася рудоволоса дiвчина в розкiшнiй сукнi з золотої парчi. Я вiдразу впiзнав її, хоча побачив лише зi спини. Я здивовано вигукнув її iм’я, але дiвчина не вiдреагувала на мiй крик. Секунди двi чи три вона стояла, похитуючись, потiм, як пiдкошена, впала на траву й залишилася лежати нерухома.

Я прожогом пiдбiг до Дани й опустився перед нею навпочiпки. К счастью, вона була жива, лише непритомна. В арсеналi чаклунської медицини було чимало способiв миттєво повернути людину до тями, але я вiддавав перевагу старим перевiреним рецептам. Тому проказав нескладне закляття, вiд якого в Даниних нiздрях утворилася мiкроскопiчна кiлькiсть молекул амiаку; це було аналогiчно тому, якби я дав їй понюхати вату, змочену в нашатирному спиртi.

Дана чхнула й розплющила очi. Кiлька секунд вона нестямно дивилася на мене, нарештi її погляд став осмислений, а щоки порожевiли. Вона слабко всмiхнулась менi. Я мало не всмiхнувся їй у вiдповiдь, але вольовим зусиллям змусив себе прибрати суворого вигляду й запитав:

— Що ти тут робиш?

Дана винувато заклiпала.

— Я... хотiла до Джерела...

— Та невже? — уїдливо мовив я. — Нiколи б не здогадався!

Дана схопилася за моє плече i спробувала пiдвестися. Я допомiг їй сiсти, пiсля чого дуже неохоче забрав свою руку з її талiї.

— Як почуваєшся?

— Так собi, — вiдповiла вона. — Голова паморочиться.

— Ще б пак! Ти добряче врiзалась у мене.

— Вибач. Я хотiла проскочити перед тобою.

— Ясно... А як тобi вдалося пройти?

— Я настроїлася на Знак Сили, — пояснила Дана. — Ще пiд час Колiнового коронування. Хотiла потрапити разом з ним до Джерела i допомогти йому. Але тодi не змогла. А ось тепер скористалася з нагоди... — Вона зiтхнула. — Ти маєш зрозумiти, Артуре. Коли Колiн зрiкся престолу, вiн пропонував менi пiти з ним, обiцяв дати Силу...

— Розумiю, — сказав я. — I дарма ти влаштувала цю партизанщину. Я й так збирався привести тебе до Джерела.

Дана здивовано глянула на мене:

— Хiба я знала! Я думала, що ти допустиш лише рiдних.

Я похитав головою:

— Цього було б мало. Менi потрiбнi i ти, i Морган... До речi, вiн теж з тобою?

— Так, вiн знає про мої плани. Я попросила його про допомогу, щоб вiн вiдвернув вiд мене увагу Бренди.

— Отже, нiчний наїзд на Брендона був частиною вашого задуму?

— Нi, Морган сам виявив iнiцiативу. Не знаю, чого вiн хотiв.

— Як чого? Стати твоїм Провiдником. З усiма вiдповiдними наслiдками.

— I що б це дало? Знак Життя однаково мала б Дейдра, а вона... — Дана замовкла, а в її очах сяйнуло розумiння. — О боже! Як я ранiше не збагнула...

— А от Морган збагнув, — сказав я. — Вiрнiше, запiдозрив, що в разi, коли до Джерела проходить жiнка, активнiшим стає зв’язок з Провiдником-чоловiком. А вчора вночi, у розмовi зi мною, отримав пiдтвердження свого здогаду.

— I тут-таки звернувся до Брендона, — кивнула Дана. — Умовляв його, благав, варнякав про престиж, про авторитет...

— Стривай-но! — сказав я, мов громом уражений раптовою пiдозрою. — Звiдки ти знаєш?

Дана почервонiла i збентежено потупилася.

— Я... ми з Брендоном... ну...

Я гiрко розсмiявся, згадавши Брендинi слова: „Йому снилася Дана”. Атож, снилася! Наяву...

Я рiзко обiрвав свiй смiх, звiвся на ноги й сухо промовив:

— Ходiмо до Джерела. — I, не чекаючи на вiдповiдь, став пiднiматися схилом пагорба.

— Артуре, — несмiливо озвалася Дана.

— Га? — Я зупинився, але не озирнувся.

— Я... Нi, нiчого.

— То ходiмо.

Весь шлях ми подолали мовчки. Дана йшла за мною, не намагаючись наздогнати мене, а я, своєю чергою, не сповiльнював ходу, щоб зачекати її. Я не хотiв, щоб вона бачила моє обличчя — дзеркало моєї душi, що в тi гiркi хвилини було аж надто красномовним. Мене поймали злiсть, досада, роздратування i багато iнших почуттiв з негативного спектра людських емоцiй. Я почував себе цiлковитим йолопом. Менi було боляче й соромно на думку про те, що коли я засинав, уявляючи в своїх обiймах Дану, сама вона засинала в обiймах мого брата...

„Йому снилася Дана”.

Ха! Ха-ха-ха!

Нiтрохи не смiшно...

Лише на прогалинi, бiля оточеного мармуровим парапетом водоймища, я трохи заспокоївся, опанував себе й повернувся до Дани.

— Це Джерело, — сказав я буденним тоном. — Точнiше, його фiзичний прояв. Пiдiйди ближче, не бiйся.

Дана пiдступила до парапету впритул i спрямувала погляд на фонтан синiх жарин у його центрi.

— Вiн хвилюється через мою присутнiсть?

— Атож. Звiдки ти знаєш?

— Вiд Бренди. Вона досить точно описала менi i Безчасiв’я, i саме Джерело.

— Гм... А Бренда розповiдала про роль контакту з матерiальним свiтом?

— Я знаю, що вiн необхiдний для успiшної посвяти. I ще вiн породжує потяг — це я знала й ранiше. Але досi думала, що матиму контакт з Дейдрою. А вона жiнка, тож це змiцнило б нашу дружбу i поклало край сваркам.

Менi залишалося тiльки подивуватися її наївностi.

— Дружба буває рiзна, Дано.

— Про що ти?

— Власне, нi про що. Зараз це не актуально, бо ти маєш контакт з Брендоном.

Вона знизала плечима:

— Тим краще. Ми ж однаково...

Я не хотiв чути продовження, тому швидко урвав її:

— Не все так просто. Наслiдки контакту для адепта Джерела зовсiм iншi, нiж для його Провiдника. Передовсiм скажи: що для тебе важливiше — кохати чи бути коханою?

Дана подивилась на мене з жалем i спiвчуттям. Мабуть, вирiшила, що звiстка про її стосунки з Брендоном кепсько вплинула на мiй психiчний стан. Цiлком можливо, що вона була недалека вiд iстини.

— I те, й iнше, Артуре, — м’яко вiдповiла Дана. — Я хочу взаємностi.

— Природне бажання, — погодився я. — Але припустiмо, що взаємнiсть неможлива. Уяви на секунду таку ситуацiю. Що б ти тодi вибрала?

Данин погляд перемiнився, у ньому з’явилася тривога.

— Ти серйозно?

— Дуже серйозно. Розумiєш, Джерело не шанує взаємнiсть. Чому, не знаю. Може, в цьому є якийсь глибокий змiст, якого я не збагну, а може, Джерело просто знущається з нас, вимагає жертвоприношення... — Так, слово за словом, я розповiв Данi про вельми неприємнi наслiдки купання в Джерелi. Вона раз по раз перебивала мене, уточнювала, перепитувала, поки я не виклав їй усе-всеньке, що сам знав, i лише якимсь дивом не пробовкався, що Хазяйка — Бронвен.

Розмовляючи, ми вiдiйшли вiд Джерела на пристойну вiдстань. Коли я вичерпався, а в Дани вже не було запитань, вона присiла на траву й задумалася. Я продовжував стояти, палив чергову (п’яту чи шосту) сигарету й вiдверто милувався нею. Тепер менi нiчого було критися: вона знала, що я кохаю її, i знала, що моє кохання безнадiйне. Вона могла лише поспiвчувати менi... i собi також.

— Це принизливо, — нарештi сказала Дана. — Виходить, що так можна примусити покохати будь-кого.

— Аж нiяк, — заперечив я. — Нiхто нiкого не примушує. Ти можеш ввiйти в Джерело, а можеш i не входити в нього. I ти сама обираєш свого Провiдника. До того ж контакт за своєю природою вимагає спорiдненостi душ. Ти не змогла б пройти у Ворота, якби Брендон був неприємний тобi.

— Все одно це неправильно. Якщо зараз я занурюсь у Джерело, Брендоновi доведеться шукати собi iншого Провiдника. Я кохатиму його, а вiн — iншу. Я не хочу цього. Я хочу, щоб мiй чоловiк кохав мене.

— Вiн уже просив тебе стати його дружиною?

Дана ствердно кивнула:

— Так. Я погодилася.

— Та вже ж! — мимоволi вихопилося в мене. — Ти багато на що погодилася... — Я знiяковiв i опустив очi. — Вибач...

Дана встала i пiдступила до мене.

— Артуре, я повинна пояснити тобi...

— Ти нiчого не повинна. Я не маю права втручатись у твоє особисте життя.

— Нi, таки маєш. Бо сам визнав, що кохаєш мене. А я... кохаю тебе.

Я пiдвiв погляд i вдивився у звабливу глибину її чарiвних смарагдових очей.

— Але ж ранiше ти казала, що я просто подобаюся тобi.

— Я збрехала. Ти змусив мене збрехати. Не можна вимагати вiд жiнки зiзнання в коханнi, якщо вона не впевнена в твоїх почуттях.

— Тодi я теж не був упевнений, — вiдповiв я i пригорнув її до себе.

Якийсь час ми стояли обiйнявшись i мовчали. Думали про майбутнє, що не обiцяло нам обом нiчого доброго.

— Артуре, — озвалася Дана. — Хочеш знати, чому я...

— Нi, — квапливо сказав я. — Не хочу.

— Тобi боляче про це чути?

— Так.

— Менi теж болiло. Вiд того, що ти з Дейдрою... Всi цi пiвроку, вiдколи зустрiла тебе, я просто скаженiла з ревнощiв. I що далi, то дужче... А потiм з’явився Брендон. Я думала, що зможу покохати його... тобi на зло. Я дуже хотiла — i не змогла...

— Ще не вечiр, — сказав я.

— Ти про Джерело? — запитала Дана, мiцнiше пригорнувшись до мене.

— Так. Це твiй шанс забути мене.

Вона пiдняла голову, i нашi погляди зустрiлися. В її очах я прочитав бажання, що цiлком збiгалося з моїм. Ми поцiлувалися — без пристрастi, а нiжно й сумно, як цiлуються перед вiчною розлукою.

— Ти вже вирiшила? — приречено запитав я.

Замiсть вiдповiдi Дана вивiльнилася з моїх обiймiв i бiгцем кинулася до Джерела. Незважаючи на важке святкове вбрання, вона бiгла досить прудко, i менi вдалося наздогнати її лише в кiлькох метрах вiд парапету. Я схопив Дану за руку, вона спробувала вирватися, i в результатi ми обоє опинилися на травi. Перекинувши її навзнак, я став покривати її лице палкими поцiлунками.

— Пусти мене, — заблагала Дана. — Пусти до Джерела. Я покохаю Брендона.

— Нi, — вiдповiв я, розстебнувши лiф її сукнi. — Не зараз. Згодом ти скупаєшся в Джерелi й покохаєш Брендона. Але зараз твоя любов належить менi.

Дана схлипнула, потiм подивилася менi в очi i ствердно кивнула:

— Я так довго чекала цього...

Ми кохалися, забувши про все на свiтi. Ми не звертали уваги на Джерело, що вирувало поруч, дедалi дужче збуджуючись разом з нами. Коли на нас вогненним дощем стали сипатися жарини, обпалюючи нашу шкiру, ми вже дiйшли такого стану, що просто не могли зупинитися. Шаленство Джерела лише розпалювало нашу пристрасть; ми сприймали це як феєрiю, влаштовану на честь нашого кохання. А в момент кульмiнацiї нашого фiзичного й емоцiйного єднання, що зазвичай зветься оргазмом, Джерело вибухнуло в завершальному акордi грандiозної симфонiї первозданних сил i поглинуло нас обох...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 33