Роздiл 45

Артур

Страшенно не люблю, коли мене будять рано вранцi, але саме так зазвичай i буває. Влада — не мед, а бути главою Дому — справжнiсiнька каторга; державнi турботи не дають спокою нi вдень, нi вночi. На щастя, за десять рокiв нашого з Даною медового мiсяця я набрався досить сил, щоб терпляче нести важкий тягар вiдповiдальностi, але всi цi ранковi (а тим бiльше нiчнi) виклики дуже дратували мене. Мiй Дiм був ще надто молодий, мої урядовцi за старою звичкою дорожили кожною хвилиною свого життя i вперто не бажали зрозумiти, що час не вовк i в лiс не втече.

Втiм, цього разу мене потурбував не один з мiнiстрiв чи радникiв, а моя дочка Дейдра.

„Так, донечко”, — спросоння вiдгукнувся я.

„Вибач, тату, що...”

„Дрiбницi, — вiдповiв я, позiхаючи. — Маєш щось важливе?”

„Дуже важливе. — Почувалося, що вона схвильована. — Щойно я дiзналася про одну рiч. Нам треба поговорити. Зустрiнемося в Безчасiв’ї, добре?”

Я зiтхнув:

„Гаразд. За чверть години. Тебе влаштовує?”

„Цiлком, — вiдповiла вона. — Чекатиму”.

Поруч зi мною заворушилася Дана. Вона розплющила очi й сонно подивилася на мене.

— Доброго ранку, любий. Знову розбудили?

— Так. Дейдра. — Коли я називав просто iм’я i не робив уточнень, це означало, що йдеться про нашу дочку. — Призначила менi зустрiч у Безчасiв’ї. Хоче повiдомити про своє чергове вiдкриття.

— I пiдняла тебе на свiтаннi. Тобi не здається, що вона надто квапиться жити?

— Здається. Та згодом це в неї мине.

— Коли стане дорослою, — зауважила Дана. — А я так хочу, щоб вона ще якийсь час була дитиною.

— Всi батьки цього хочуть. Не переймайся, сонечко. Для нас Дейдра все одно залишатиметься маленькою дiвчинкою. Як i всi iншi — хто вже є i хто ще буде.

Дана мiцно пригорнулася до мене. Я обiйняв її й зарився лицем у густому волоссi.

— Я така щаслива, Артуре, — сказала вона. — Така щаслива, що менi страшно. Знаєш, iнодi я боюся, що все це — сон.

— Тодi ми обоє спимо i бачимо сни, — вiдповiв я. — Однаковi сни. Казковi сни.

А проте, навiть у цих казкових снах не все було рожевим i пухнастим. Наша з Даною iдилiя лише пiдкреслювала особисту трагедiю Дейдри — не моєї дочки, а Дейдри-старшої, яку я колись кохав. За моїм особистим часом це було аж десять рокiв тому, моя любов до неї вже давно минула, залишилися тiльки сум, жаль та каяття... I ще був Джона — найстарший мiй син, божевiльний месник, що прагнув покарати мене за зруйноване життя своєї бiдолашної матерi. Кожен його злочин був також i на моїй совiстi. Менi ще надзвичайно пощастило, що вiн не використав Силу Джерела, яку я дав йому з власної волi, для подальших убивств...

Джона з’явився в Iзраїлi якраз у розпал боротьби за владу. Оскiльки офiцiйний спадкоємець престолу, Арам бен Єзекiя, скомпрометував себе шлюбом iз Каролiною, принцесою ворожого Дому, до того ж уперто вiдмовлявся розлучатися з нею, за царську корону змагалися одразу п’ятеро претендентiв, кожен з яких щиро вважав свої претензiї найобгрунтованiшими. Однак Джона не скористався ситуацiєю i не став царем Йоною III. Його вчинок Дiонiс охарактеризував як „здурiти можна!”, а Морган захоплено сказав: „Ти просто генiй, Артуре!”. Словом, Джона в усьому зiзнався (приховав лише те, що є моїм сином) i вiддав себе до рук правосуддя. Дiти Iзраїлю були в цiлковитому шоку. Нелюдськi злочини, в яких вони звинувачували Дiм Свiтла, насправдi скоїв їх одноплемiнник, прийдешня вiйна втратила свiй ореол праведностi i стала взагалi безглуздою, а до всього iншого, їхнiй Дiм iз безневинної жертви чужого пiдступництва перетворився на призвiдника конфлiкту.

Тут варто вiддати належне Брендоновi. Вiн продемонстрував неабиякий дипломатичний хист i домiгся укладення миру на умовах, вигiдних для Свiтла, але й не принизливих для Iзраїлю. I коли в Сонячному Мiстi святкували безкровну перемогу, Iстинний Єрусалим вiтав свого нового царя Арама разом з царицею Каролiною.

А Джону судили. Його прирекли до страти, але з огляду на добровiльне зiзнання цю мiру покарання замiнили на довiчне вигнання без права оскарження вироку. Розгнiваний натовп збирався порiшити його просто в залi суду, але Джона рознiс ущент чари, що блокували доступ до Тунелю, i втiк. Вiдтодi про нього нiчого не вiдомо. Найдужче мене хвилювало, що станеться, коли вiн повною мiрою вiдчує наслiдки свого контакту з Пенелопою. Картини, що поставали в моїй уявi, були такi страшнi, що я гнав геть думки про це, хоча й чудово розумiв, що ще нiкому не вдавалося вирiшити проблему, iгноруючи її...

Я неохоче вибрався з лiжка i став одягатися.

— Пора вже до Дейдри, — сказав я жiнцi. — Пiдеш iз мною?

— Нi, краще посплю. До того ж... — Дана позiхнула, як кошеня, i перевернулася на бiк. — Ця маленька шовiнiстка не запрошувала мене.

Прямуючи до „нiшi”, я думав про те, що Дейдрi варто було народитися хлопчиком. Жiнок вона подiляла на двi нерiвнi групи: до першої вiдносила себе та Бренду, а до другої — всiх iнших, якi, на її думку, здатнi лише народжувати й виховувати дiтей i яким протипоказанi надмiрнi розумовi зусилля. Я щиро сподiвався, що така категоричнiсть — лише наслiдок пiдлiткового максималiзму.

*

...Ну от, я вже в Безчасiв’ї. Дейдра чекала мене — i не просто чекала, як колись Бронвен на вершинi пагорба, а впевнено прямувала до мене, точно знаючи, коли i де я з’явлюся. Слiдом за нею йшли Колiн i Бренда. Команда дослiдникiв Джерела була в повному зборi.

Дивлячись на доньку, я гадав, скiльки часу минуло для неї з моменту нашої останньої зустрiчi. Попри нашi з Даною намагання якось обмежити її, Дейдра активно подорожувала по рiзних свiтах i старшала не щодня, а щогодини. Зараз їй було аж нiяк не менше чотирнадцяти рокiв.

Пiдiйшовши до мене впритул, донька встала навшпиньки й поцiлувала мене в губи. Вiднедавна вона не визнавала телячих, за її висловом, поцiлункiв у щiчку.

— Привiт, тату. Давненько не бачила тебе.

— Привiт, сонечко, — сказав я i кивком привiтав Колiна та Бренду. — Як життя?

— Нормально. Минулого тижня — за моїм часом — мало не втратила незайманостi. Але потiм передумала й вирiшила зачекати.

— Правильно зробила. Ти ще молоденька, тобi нiде поспiшати. — Я докiрливо похитав головою. — I в кого ти тiльки вдалася така шалапутка!

— Мабуть, у мою тiтку й тезку, — серйозно вiдповiла Дейдра. — Даремно ви назвали мене на її честь. — Вона розсмiялася, але швидко урвала свiй смiх. — Гаразд, до справи. Присядьмо.

Бiля нас виник круглий стiл, заставлений рiзноманiтними стравами й напоями, а також чотири м’якi стiльцi. Ми влаштувалися за столом i якийсь час мовчали. Вигляд у Бренди та Колiна був стривожений, що не вiщувало нiчого доброго. Проте це не вплинуло на мiй апетит. Я з’їв чималий шмат шинки з сиром, вiдтак наповнив свою чашку гарячою кавою й закурив сигарету.

— Розповiдай, Дейдро, — нарештi озвалася Бренда. — Чого чекаєш?

— Отже, тату, — почала моя донька, — я навчилася розмовляти з Джерелом.

— Ти й ранiше це вмiла, — зауважив я.

— Але не так. Досi я мала доступ лише до тiєї iнформацiї, яка присутня в явному виглядi. А тепер можу спiлкуватися безпосередньо з колективним розумом Джерела. Я ставлю йому запитання й отримую на них прямi вiдповiдi. Правда, воно вiдповiдає лише „так” чи „нi” — або вiдмовляється вiдповiдати. Отож, я запитала у Джерела, чи є я його Хазяйкою, i воно вiдповiло ствердно...

— Хвилиночку, — втрутилася Бренда. — Одне уточнення. По сутi, Дейдринi питання є твердженнями, i якщо вони сформульованi коректно, Джерело або приймає їх, або вiдкидає. У даному разi, Дейдра висловила припущення: „Я — Хазяйка Джерела”, розумiючи пiд Хазяйкою людину, що тiснiше, нiж iншi, пов’язана iз Джерелом. I воно з цим погодилося.

— Ну, це не новина.

— Новини ще будуть, — сказала Дейдра. — Сюрпризи почалися, коли я запитала в Джерела, чи є я справжньою Хазяйкою.

— I що воно вiдповiло?

— З першого разу нiчого, бо я не зовсiм чiтко уявляла, що означає „справжня Хазяйка”. Тiтка Бренда допомогла менi з формулюванням: справжня Хазяйка — це людина, що має максимально можливий зв’язок iз Джерелом. Тепер питання було поставлене коректно, i Джерело вiдповiло, що я не є його справжньою Хазяйкою.

Я розгублено похитав головою:

— Дейдро, донечко... Брендо, сестричко... Ви нiчого не наплутали?

— Нi, тату, це так. Мiсце Хазяйки, справжньої Хазяйки, залишається вакантним. Я лише тимчасово заступаю цю посаду — як колись тiтка Бронвен.

Я уважно подивився на доньку:

— Здається, ти не дуже засмучена.

— За себе нiтрохи, — чесно визнала вона. — Бути Хазяйкою, хоч i почесно, зовсiм нелегко. Це величезна вiдповiдальнiсть, а я... — Дейдра всмiхнулася, — шалапутка й вертихвiстка.

— Ти просто ще юна...

— Ай, годi! Вiк не має значення. Я прямо запитала в Джерела, чи можу стати справжньою Хазяйкою. Вiдповiдь була заперечна.

Я зiтхнув:

— Гарненькi справи! А я ж так сподiвався, що проблема вже вирiшена — та ба... Джерело не повiдомило, хто може стати його справжньою Хазяйкою?

— Персоналiї воно не назвало. Зате висунуло кiлька конкретних вимог. По-перше, Хазяйка Джерела має бути жiнкою. По-друге, нiхто з нинiшнiх адептiв-жiнок не може стати справжньою Хазяйкою — нi я, нi Бренда, нi мама, нi Бронвен. I, по-третє, справжньою Хазяйкою Джерела може стати лише жiнка, народжена простою смертною вiд чаклуна.

Поки Дейдра промовляла це, наголошуючи на кожнiм словi, Колiн i Бренда значуще дивилися на мене.

Я мiркував повiльно, але у правильному напрямку.

— Дейдра-старша?

— Цiлком можливо, — кивнула Дейдра-менша. — Але Джерело не дало однозначної вiдповiдi. Йому бракує iнформацiї про тiтку Дейдру. Воно цiлком знає лише своїх адептiв.

— А як ти взагалi додумалася до такого формулювання?

— Це не я, а тiтка Бренда. Вона порадила менi запитати в Джерела, чи обов’язково справжня Хазяйка має бути напiвкровкою. Воно вiдповiло, що так.

Я подивився на Бренду. Сестра кивнула. I цiєї ж митi ми почали перемiщатися вперед за часом матерiального свiту — разом зi столом i тим, що на столi. А по дорозi до нас приєднався ще один стiлець.

— Що сталося? — запитав я.

— Чекаємо гостю, — пояснила Бренда. — Зараз тут буде Бронвен. Якщо не помиляюся, вона має важливу для нас iнформацiю.

— Послухай, сестричко. Ти мене геть заплутала. Я не можу вхопитися за нитку твоїх мiркувань.

— Ти боїшся, Артуре. А втiм, тебе можна зрозумiти. Ти не хочеш думати про подiї, пов’язанi з викраденням Дейдри й убивством короля Брiана, бо в них замiшана Дiана...

— Брендо! — застережно вигукнув я. — Ти ж обiцяла...

Колiн, що досi не втручався в нашу розмову, повiльно промовив:

— Пiзно, Артуре. Бренда вже все розповiла.

— Не турбуйся, тату, ми мовчатимемо, — запевнила мене Дейдра. — Пенелопа про це не довiдається.

— Але навiщо? — докiрливо запитав я у Бренди. — Навiщо ти видала нашу таємницю?

— Бо це перестало бути нашою особистою таємницею, — вiдповiла сестра. — На вiдмiну вiд тебе, я багато думала про твоє вiдкриття, намагалася зрозумiти, нащо Дiанi знадобилася Дейдра. Версiя про жертвоприношення не влаштовувала мене вiд самого початку. I що далi, то бiльше я переконувалася, що цю баєчку Дiана склала для Емрiса й Аларiка Готiйського, щоб змусити їх виконати її волю.

— По-твоєму, Дiана призначила Дейдру своєю наступницею?

— Скидається на те. Не стану стверджувати напевно, але це багато пояснює. Першi неусвiдомленi пiдозри виникли в мене, коли я виявила, що Дейдра може безпосередньо керувати роботою процесора. Потiм була реплiка Дiонiса в той пам’ятний день, що розтягся для тебе на десять рокiв.

— Яка реплiка?

— Коли Бронвен припустила, що новою Хазяйкою має стати Дейдра, Дiонiс, який не знав, що в тебе є дочка з таким iм’ям, запитав: „Артурова жiнка?”. От вiдтодi моя пiдсвiдомiсть запрацювала на повну силу. Але на свiдомому рiвнi здогад сформувався лише пiсля того, як Дейдра-менша з’ясувала, що вона несправжня Хазяйка Джерела.

— I ти поставила своє запитання, уже маючи на увазi Дейдру-старшу?

— Атож. I тепер я хочу розпитати Бронвен.

— Думаєш, вона знає бiльше, нiж каже? — озвався Колiн.

— Думаю, вона знає бiльше, нiж думає, що знає.

Дейдра-менша пирснула смiхом:

— От що, тiтонько. Часом твої намагання якнайточнiше висловити свою думку призводять до того, що тебе майже неможливо зрозумiти... До речi, про тiтку Бронвен. Зараз вона явиться. — Дочка повернула голову саме в належний час i в належному напрямку, щоб зустрiти Бронвен теплою усмiшкою. — Привiт. Ми тебе заждалися.

Рудоволоса й зеленоока Бронвен, у минулому моя Снiгова Королева, а нинi королева Свiтла, весело вимовила:

— Бачу, у вас тут маленький пiкнiчок. Дуже мило! Можна приєднатися до вашої чудової компанiї? — Оскiльки ми не заперечували, вона сiла на вiльний стiлець мiж Колiном та Брендою й дiстала сигарету. — Отже, що святкуємо?

— Точно не знаємо, — сказав я. — Можливо, чергову змiну влади.

— Отакої! Мiй братик хоче скинути тебе з престолу?

Колiн нервово посмiхнувся:

— Боронь боже! Краще вдавлюся.

Бронвен миттю стала серйозною:

— Стривай-но! Цi похмурi жарти менi знайомi. Що сталося? Брендо, про що ти хотiла побалакати?

— Про викрадення Дейдри i вбивство короля Брiана, — вiдповiла сестра. — Органiзатори цих злочинiв ще живi?

— Емрiс живий-здоровий. Але не чекайте, що я влаштую вам зустрiч... навiть для тебе, Колiне.

— А що з Браном Ерiксоном?

Бронвен недбало знизала плечима:

— Далебi, не знаю. Якось забула про нього. Залишила його в помiрно-швидкому потоцi часу, i якщо вiн досi живий, то йому вже за дев’яносто.

— Навряд вiн живий, — сказав Колiн.

— А власне? — поцiкавилася Бронвен. — На бiса вiн вам?

— Хотiли поставити кiлька питань стосовно Дейдри. Навiщо вiн переслiдував її, навiщо влаштував викрадення...

— Ха! У вiдповiдь ви почули б казки братiв Грiмм. Уявляєте, цей негiдник намагався виправдати свої злочини „жорстокою необхiднiстю”. Хотiв переконати мене, що єдиною його метою було зробити Дейдру Хазяйкою Джерела. — Бронвен збиралася розсмiятися, але нашi погляди змусили її похлинутися власним смiхом. — ТО ЦЕ СЕРЙОЗНО?!!

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 45