| Попередній Зміст Наступний |
| Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 8 |
— Колiне, — промовив архiєпископ. — Чи визнаєш ти Отця, Сина i Святого Духа як Бога єдиного?
— Так.
Одягнений у бiло-золотi королiвськi шати, Колiн стояв навколiшки перед вiвтарем кафедрального собору святого Андрiя Авалонського. Архiєпископ тримав його праву руку на Бiблiї.
— Чи зобов’язуєшся любити й шанувати Святу Церкву Христову, берегти її вiд язичникiв, реформаторiв i блюзнiрiв та нести свiтло її iстинної вiри по всьому свiтовi?
— Так.
— Чи зобов’язуєшся правити своєю державою за законом i справедливiстю, захищати правду та добро i, скiльки стане тобi сил, викорiнювати зло?
— Так.
— Чи зобов’язуєшся вживати свою Силу, даровану тобi Господом, лише в боговгодних цiлях, вести непримиренну боротьбу з дияволом та його слугами, чорними магами?
— Так.
Колiн скрiпив текст королiвської клятви своїм пiдписом, i архiєпископ поклав пергамент на вiвтар. Церемонiя коронування наближалася до кульмiнацiї.
Монсеньйор Корун МакКон за допомогою довгої тонкої трубки з чистого золота набрав зi священної ампули трохи єлею i капнув його в золоту чашу. Присутнi в соборi затамували подих. Архiєпископ умочив пальця в єлей.
— Цим миром вiд iменi Всевишнього помазую тебе на царство. Нехай буде з тобою Сила i благословення Господнє у всiх твоїх праведних справах. Амiнь!
З цими словами вiн накреслив на Колiновiм чолi хрест. У юрбi пронiсся полегшений подих. Багатьом здалося, що на якусь мить над головою короля спалахнуло сяйво, а дехто мiг навiть заприсягтися, що бачив над вiвтарем святого Андрiя, що здавна вважався заступником Логрiсу. I лише кiлька людей знали, що нiякої передачi Сили ще не вiдбулося.
Церковний хор заспiвав чергову молитву. Двоє молодших єпископiв закрiпили на Колiнових плечах пурпурну королiвську мантiю, потiм символiчно торкнулися його черевикiв золотими шпорами й одразу забрали їх. Архiєпископ благословив меч i з напутнiми словами простягнув його молодому королю.
Колiн прийняв меч, поцiлував голiвку ефеса i передав його лордовi Дункану Енгусу, чоловiковi своєї тiтки Алiси, головному маршаловi логрiйської армiї. Схиливши колiна, Дункан Енгус поклав меч на вiвтар, вiддаючи вiйськову могутнiсть держави в руки Божi, пiсля чого встав i вiдiйшов убiк.
Нарештi Кевiн i Дана пiднялися до вiвтаря. На грудях у обох висiли чаклунськi каменi — Знак Життя в Дани i Знак Мудростi в Кевiна. Вони опустилися навколiшки обiруч короля. Тим часом архiєпископ дiстав усипану коштовними каменями золоту корону з великим алмазом чистої води.
— Вiнчає тебе Господь, сину мiй, короною слави та справедливостi! Будь вiрним захисником i слугою своєї держави, i хай допоможе тобi Всевишнiй, творець усього сущого на землi. В iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь!
Вiн поклав на Колiнову голову корону. Знак Сили на грудях короля замерехтiв м’яким червоним свiтлом. Усерединi двох iнших каменiв, Знака Мудростi i Знака Життя, також спалахнули вогники. Лiва рука Кевiна i права рука Дани потяглися до алмаза на коронi й одночасно торкнулися його кiнчиками пальцiв. Кевiн вiдчув, як крiзь нього прокотилася хвиля холоду, на якусь мить його замлоїло...
Ворота вiдчинилися, пропустивши до Джерела чергового неофiта. Колiн зник iз собору — але жодних чарiв, щоб приховати його вiдсутнiсть, накладати не довелося, позаяк...
*
...Колiн стояв навколiшки бiля пiднiжжя високого пагорба, порослого густою лiловою травою. Подекуди виднiлися квiти — бiлi, червонi, жовтогарячi, фiолетовi, жовто-золотi, срiбнi, небеснi... тобто зеленi — бо небо тут переливалося всiма вiдтiнками зеленого кольору, аж до бiрюзового. Сонця видно не було; свiтло випромiнювало саме небо — яскраве, осяйне, мiнливе...
По пологому схилу пагорба до Колiна неквапно спускалася струнка золотоволоса жiнка у слiпучому бiлому вбраннi. Її хода була велична, пружна i грацiозна. Коли вона пiдiйшла ближче, вiн розгледiв риси її обличчя — чiткi, строгi, бездоганно правильнi. В її суворiй красi вчувався крижаний подих снiгових вершин.
Жiнка зупинилася за три кроки вiд нього.
— Вiтаю тебе, Колiне Лейнстер з Авалона!
Її вуста ворушились у цiлковитiй вiдповiдностi з мовленими словами, але її голос дзвенiв i вiдлунювався просто в Колiновiй головi.
З деяким запiзненням Колiн додумався встати з колiн. Тiльки тодi вiн помiтив, що вдягнений не у важкi королiвськi шати, а в простору зелену тунiку з легкої, майже невагомої тканини.
А ще за секунду Колiн збагнув, що ця тунiка — лише iлюзiя, створена його власною уявою, щоб вiн не почувався нiяково без одягу. Насправдi ж вiн був цiлком голий!
— Мiй одяг...
— Вiн лишився в соборi, — вiдповiла жiнка в бiлому. — Так i має бути за ритуалом. Але не турбуйся. Скiльки б ти не пробув тут, твiй одяг не зрушить з мiсця, i ти повернешся в нього.
— Як це?
— Дуже просто. Ти вийдеш iз Ворiт тiєї самої митi, коли й увiйшов. Час тут дуже в’язкий.
— Де „тут”?
— У Безчасiв’ї.
— А що це?
— Перехрестя свiтiв. Мiсце, де знаходиться Джерело Всiх Стихiй, альфа та омега всього сущого.
— А ти хто така, чарiвна ледi? — запитав Колiн, наперед знаючи вiдповiдь.
— Я Хазяйка Джерела. — Вона простягла йому руку. — Ходiмо зi мною, Колiне Лейнстер. Часу в нас удосталь...
*
...I жодних чарiв, щоб приховати його вiдсутнiсть, накладати не довелося, позаяк тiєї ж таки митi Колiн повернувся в собор. Кевiн i Дана встали з колiн i допомогли пiдвестися Колiновi — тепер уже коронованому королю Логрiсу. Вони разом повернулися до пастви.
— Люди! — урочисто проголосив архiєпископ. — Ось ваш король, законний правитель Логрiсу!
— Хай живе король! — вигукнули присутнi.
Церковний хор заспiвав „Многа лiта”. Колiн, у супроводi свого почту та групи прелатiв, рушив до виходу iз собору. За ними почала формуватися процесiя.
— А знаєте, — тихо промовив Колiн до Кевiна й Дани, що йшли обабiч нього, — дядько Брiан помилявся щодо Хазяйки. Вона зовсiм не сувора. Навпаки, дуже мила особа. I красива, i добра... — Тут вiн скоса зиркнув на Дану, i на його вустах заграла нiжна усмiшка. — Але ти поза конкуренцiєю, Дано. Ти найгарнiша в усьому свiтi... в усiх свiтах.
Дана зашарiлася й нишком глянула на Колiна, а вiдтак знову звернула свiй ясний погляд на юрбу простолюду, що вiтав разом з королем i свою майбутньою королеву.
А Кевiн чомусь подумав про Бронвен. I ця думка викликала в нього незрозумiле хвилювання...
Ми з Юноною спустилися в лiфтi у глибоке пiдземелля палацу й опинились у просторому примiщеннi, видовбаному в скелi. Це була Зала Переходу, спецiально призначена для сполучення з iншими свiтами. Тут припиняли свою дiю захиснi чари, що наглухо блокували доступ до Тунелю в королiвському палацi й усьому Сонячному Мiстi — столицi Царства Свiтла.
Уздовж стiн Зали були встановленi арки, позначенi як вхiднi та вихiднi. Вони не мали жодних чарiв i призначалися лише для зручностi, щоб запобiгти можливим зiткненням при входi та виходi з Тунелю. Пiд нерiвною кам'яною стелею висiли невеликi бiлi кулi, що освiтлювали примiщення. Раз по раз перед нами спалахували застережнi написи: „Перевiрте, чи маєте при собi вибуховi речовини або радiоактивнi матерiали”, „Увага! Навiть залишкова радiоактивнiсть може призвести до катастрофiчних наслiдкiв”, „Будьте пильнi! Ще раз перевiрте...” — i так далi. Цi попередження були аж нiяк не зайвi. Потрапивши до Тунелю, ядра всiх нестiйких елементiв миттєво розпадалися, а вибухiвки, хоч i були в принципi транспортабельнi, детонували вiд найменшого струсу. Якщо вам набридло життя i ви хочете швидко й безболiсно накласти на себе руки, то ввiйдiть у Тунель з дрiбкою очищеного урану. Стовiдсотковий результат гарантований.
Привiтавшись iз охоронцями Зали, ми рушили до найближчої вхiдної арки. Аж це пiд сусiдньою вихiдною замерехтiла напiвпрозора людська постать, що за мить набула живої плотi. Пiд аркою з’явилася та, кого я найменше хотiв зараз бачити (пiсля брата Александра, певна рiч): моя тiтка Мiнерва, мамина зведена сестра. Ця гидка стара мегера псувала менi життя в дiдовiм Досвiтньому Замку i в пiднебесному Олiмпi, де я проводив значно бiльше часу, нiж у Сонячному Мiстi. Принагiдно зазначу, що моя завелика любов до маминої Країни Вiчних Сутiнкiв розцiнювалося багатьма моїми родичами з батькового боку як прояв потенцiйної нелояльностi до Царства Свiтла. Втiм, зараз стосунки мiж двома однаково рiдними менi Домами були союзницькi i навiть дружнi, про що свiдчила й поява тут Мiнерви без повiдомлення про вiзит.
Матерiалiзувавшись, тiтонька зробила крок у нашому напрямку, приязно всмiхнулася моїй матерi, а мене нагородила однiєю з найбридкiших своїх посмiшок.
— Юноно, Артуре! Ви вже йдете?
— Так, сестро, — вiдповiла мати. — Маємо зустрiтися зi Стражем Хаосу.
— Атож, чула про це. — Знову бридка посмiшка, адресована менi. — Сподiваюся, Нечистий не забере до себе Артура. В усякому разi, не так швидко.
Я зрозумiв натяк i кинув на Мiнерву стривожений погляд. А яснi маминi очi потьмянiли. Коли йшлося про її дiтей, Юнона не сприймала гумору — тим бiльше такого чорного, як у тiтки Мiнерви.
— Припини, сестро! Твої жарти огиднi й зовсiм не дотепнi, а ти поводишся як зiпсута дитина. Боюся, час не має влади над твоєю паскудною вдачею.
— Даруй, — сказала Мiнерва. — Я нiкого не хотiла образити. Це все мiй задовгий язик.
— Можу вкоротити, — озвався я, сформувавши перед собою образ розпечених клiщiв.
Тiтонька вiдсахнулася, коли клiщi потяглися до неї, й захихотiла — так само бридко, як перед тим посмiхалася. А я пошкодував, що не можу насправдi вкоротити їй язика. Хоч там як, а вона моя рiдня. Проте рано чи пiзно хтось таки прикандичить Мiнерву — i я перший проголосую за його виправдання.
— Ну, годi вже, — сказала Юнона, беручи мене за лiкоть. — Перепрошую, сестро, але ми не маємо часу на балачки. Заходь iншим разом.
— I краще тодi, — додав я, — коли мене тут не буде.
Мiнерва ображено набурмосилась i подалася до лiфтiв. Пiшла, мабуть, до iншої моєї тiтки, Iгрейни, зведеної сестри мого батька, яка посiдала почесне третє мiсце у списку моїх нанеулюбленiших родичiв. Вони з Мiнервою були одна одної вартi, а коли збиралися удвох, то перетворювалися на справжнiсiньке стихiйне лихо — десь так одинадцять з половиною балiв за шкалою Рiхтера. До повних дванадцяти вони не добирали лише через брак у обох розуму.
Юнона провела сестру довгим поглядом, потiм повернулася до мене:
— Не ображайся на неї. Важко їй бути старою дiвою.
— Ще б пак! — пирхнув я. — Спробуй знайти їй чоловiка, що терпiв би її гадючий характер.
За словами родичiв, упродовж останнiх двохсот рокiв Мiнерва вже з десяток разiв повiдомляла про свої заручини, але до весiлля так i не доходило. Всi її нареченi вчасно прозрiвали й тiкали вiд неї свiт за очi. I, по-моєму, правильно робили. Я не побажав би такої долi навiть найлютiшому вороговi...
Ми ввiйшли пiд арку, i Юнона вiдкрила Тунель. Нас огорнув густий фiолетовий туман, пiдлога пiд нами зникла. Коли настала невагомiсть, мене трохи замлоїло (от чорт, забув пообiдати!), проте я не був новачком i швидко подолав нудоту. Потiм вiдчув поштовх у спину, i нас понесло уздовж Меридiана до нижнього полюса iснування — до Хаосу.
Навколо з калейдоскопiчною швидкiстю мiнилися картини рiзних свiтiв. Слiпучо-бiле сонце Царства Свiтла набуло золотавого вiдтiнку, квiтучi сади, величнi вежi та куполи Сонячного Мiста, промайнувши на мить, зникли, поступившись диким тропiчним джунглям... Сонце порожевiло, а над заростями нiби прокотився вогненний смерч, знищивши все на своєму шляху, i залишилася тiльки випалена й потрiскана земля... Рожевий вiдтiнок свiтила змiнився червоним, землю вкрила кiлометрова товща води... Сонце ще дужче почервонiло й загрозливо збiльшилося в розмiрах, а океан вiдступив, оголюючи пiщану рiвнину...
Ми вже полишили Екваторiальний Пояс, єдине мiсце у Всесвiтi, де iснують усi умови для виникнення та розвитку нормального повноцiнного життя. Близькiсть до Свiтових Полюсiв, Порядку та Хаосу, породжує дисбаланс буття, який убиває все живе, за винятком нас, Володарiв Екватора — чаклунiв та вiдьом, здатних керувати глибинними силами природи.
Тим часом сонце продовжувало збiльшуватися, набуваючи лиховiсного кривавого вiдтiнку, i незабаром захопило добру чверть блiдо-сiрого неба. Навколо нас простиралася безкрайня жовтогаряча пустеля, кволий вiтерець з усiх своїх крихiтних сил здiймав у розрiджене повiтря невеликi хмаринки пiску. Подекуди виднiлися гладкi, вiдшлiфованi мiльярдами рокiв скелястi виступи. Це був ненаселений i нiчийний свiт iз групи Полярних свiтiв Хаосу; свiт, близький до тiєї незримої межi, за якою починалася теплова смерть Всесвiту...
— Тримайся! — гукнула Юнона, i нас знову огорнула фiолетова iмла.
Мене смикнуло, труснуло, потiм закрутило з запаморочливою швидкiстю, до горла знову пiдкотилася нудота, а на довершення до всього щось штурхонуло мене в сонячне сплетiння, i я мало не скрутився в баранячий рiг... Нехай мама не ображається, але її манера подорожувати Тунелем залишає бажати кращого. Я ще нiколи не перетинав Грань Хаосу, однак був певен, що змiг би уникнути такого соматичного струсу.
Ми пронеслися крiзь вогненний вир i пiрнули у простiр, що заперечував усi евклiдовi уявлення про перспективу. Свiт нелiнiйних i непостiйних у часi законiв, свiт парадоксiв, абсурду та божевiлля, свiт параноїдальної геометрiї та шизофренiчної логiки...
Мiй шлунок знову збунтувався, коли на величезнiй швидкостi ми перетнули область, де геодезичнi розходилися вiялом, спотворюючи не лише перспективу, а й нашi тiла. Зненацька перед нами вигулькнула кам’яна брила. Проте Юнона не зменшила швидкостi i спрямувала нас простiсiнько в темну й зловiсну на вигляд печеру.
З Тунелю ми вийшли навдивовижу м’яко, що пiсля всiх маминих вибрикiв приємно здивувало мене. Ми опинились у просторому примiщеннi, де геометрiя була бiльш-менш нормальною, в усякому разi, стабiльною. Усi стiни та склепiнчаста стеля були вкритi фресками, вiд одного погляду на якi мене аж зацiпило. Я нiколи не був палким шанувальником живопису, проте ця велична й моторошна панорама пекельного буття справила на мене приголомшливе враження. Зображенi на фресках сцени були яскравими, переконливими й динамiчними; ретельно виписанi деталi, аж до найнезначнiших, ледь помiтних поглядовi, створювали вiдчуття зненацька застиглої реальностi, ладної будь-якої митi знову ожити й зiйти зi стiн. Навiть такому дилетантовi, як я, було зрозумiло, що фрески вийшли з-пiд пензля найвидатнiшого майстра всiх часiв та народiв. Якби я був видавцем, то продав би дияволовi душу за можливiсть використати фрагменти цього розпису як iлюстрацiї до безсмертного твору Данте Алiг’єрi.
— Палати Смертi, — сказала Юнона.
Я лише мовчки кивнув, бо й сам про це здогадався. Я ще нiколи не був у Палатах Смертi, але багато про них чув вiд старших родичiв. Iншого такого мiсця, мабуть, немає у всьому Всесвiтi. За переказами, тут душi померлих грiшникiв постають перед Нечистим, прямуючи в Хаос, хоча я в це не вiрив. Я подiляв думку тих, хто вважав, що Палати Смертi були спорудженi Ворогом уже пiсля його поразки в останньому Рагнароку, щоб справити належне враження на переможцiв. Саме тут, пiд пильними поглядами чортiв, що мордували на фресках грiшникiв, була пiдписана Угода про падiння Домiв Темряви, за якою Хаос визнавав перемогу сил Порядку та Рiвноваги й вiдмовлявся вiд претензiй на владу в Екваторiальних свiтах.
Пiдлога в центрi примiщення раптом розверзлася, звiдти вирвалися язики червоного полум’я, i в клубах чорного диму виник витесаний iз гранiту трон, на якому сидiв могутнiй велетень з довгим золотавим волоссям, дуже схожий на грiзного та войовничого бога зi скандинавських мiфiв.
Полум’я зникло, дiра в пiдлозi затяглася, дим розсiявся, але трон продовжував висiти в повiтрi.
— Вiтаю тебе, Юноно, королево Свiтла! — загримiв пiд склепiнням Палат голос „скандинавського божества”. — Радий, що ти вiдгукнулася моє запрошення.
Це був Страж Хаосу власною персоною. Ще його називали Ворогом, Нечистим та Князем Темряви. Чесно кажучи, я сподiвався побачити хвостатого й рогатого сатаноїда — саме в такому виглядi вiн з’явився вiсiм десятилiть тому на пiдписання Угоди, що вiнчала завершення Рагнароку. Мiй зведений брат Амадiс розповiдав, що тодi молодi чаклуни та вiдьми, якi супроводжували старших Володарiв, гарно порозважалися, переловивши чортенят з почту Нечистого i зв’язавши їх хвостами. Шкода, що в той час мене ще не було на свiтi.
У вiдповiдь на привiтання Юнона змiряла Ворога крижаним поглядом:
— Облиш цi дешевi фокуси, лукавий. I не смiй сидiти в моїй присутностi.
Золотоволосий велетень зграбно зiскочив на пiдлогу. Спорожнiлий трон штопором угвинтився в стелю i зник.
— Ти нечемна й зарозумiла, королево, — зауважив Ворог. — А втiм, чого ще чекати вiд нащадкiв Дому ренегатiв. Твоя пиха породжена почуттям провини — адже за старих часiв дiти Сутiнкiв були лояльнi до Хаосу.
— Так само як i до Порядку, — сказала Юнона. — Ми не пiдтримуємо жодну зi стихiй у її експансивних прагненнях. Сутiнковi вiдстоюють принцип Рiвноваги мiж Порядком та Хаосом. Для нас однаково неприйнятнi їхнi претензiї на панування в Екваторi.
Ворог похитав головою:
— У своїй зухвалостi ви, люди, повстаєте проти непорушних законiв буття. Можна зрозумiти тих, хто чiпляється за минуле, шануючи Порядок. Гiднi поваги провидцi прийдешнього, що поклоняються Хаосу — своєму майбутньому владаревi. Але жалюгiднi й смiшнi прихильники мiфiчної Рiвноваги, що уявили себе земними богами.
— Цi жалюгiднi й смiшнi люди, — уїдливо вставив я, — нещодавно накрутили тобi хвоста, Князю Темряви. Мабуть, з цiєї причини ти не причепив його сьогоднi.
Ворог подивився на мене з таким виглядом, нiби щойно помiтив мою присутнiсть.
— Ця подiя, що здається тобi такою важливою, принце Свiтла, закоханий у Сутiнки, насправдi лише незначний епiзод у протистояннi сил Порядку та Хаосу. Можливо, ти чув такий вислiв, як пiррова перемога...
— Досить! — сказала Юнона, роздратовано тупнувши ногою. — Годi воду в ступi товкти! Ми прийшли не для того, щоб слухати твої сентенцiї, лукавий. Ти просив мене про зустрiч — тож будь ласкавий повiдомити про предмет нашої бесiди.
— Не гарячкуй, королево, — промовив Ворог примирливим тоном. — Може, вам краще присiсти? — Поруч iз нами з’явилися два м’якi крiсла. — Чи не бажаєте перекусити? — Мiж крiслами виник невисокий круглий стiл, рясно вставлений наїдками та напоями. — Прошу вас, дорогi гостi!
— Нi! — вiдрiзала моя мати. — У нас обмаль часу. Кожна хвилина у твоїх володiннях дорiвнює майже добi Основного потоку, i ми не маємо намiру затримуватися тут довше, нiж треба.
— Воля ваша, — знизав плечима Ворог; стiл i крiсла провалилися крiзь пiдлогу. — Дозволь поцiкавитися, королево, — нарештi перейшов вiн до справи, — якi в чаклунської спiльноти плани щодо Серединних свiтiв?
Юнона запитливо глипнула на Ворога:
— Що ти називаєш Серединними свiтами?
— Свiти, що лежать по iнший бiк нескiнченностi. Свiти бiля витокiв Формотворчих.
Одним з недолiкiв моєї мами, поряд iз невгамовною балакучiстю, було цiлковите невмiння приховувати свої почуття. От i зараз на її обличчi був написаний вiдвертий подив.
— Про що ти кажеш, Князю Темряви? Адже загальновiдомо, що потоки Формотворчих Сил Свiтобудови не мають анi початку, анi кiнця. Вони iндукованi полем градiєнта ентропiї мiж Порядком та Хаосом i охоплюють Всесвiт паралельно Екваторовi, перетинаючи нескiнченне число свiтiв, а значить...
— Це ще нiчого не значить, — заперечив Ворог. — Сума нескiнченної кiлькостi доданкiв не завжди дорiвнює нескiнченностi; так i нескiнченна низка свiтiв не конче безмежна. За вiдповiдної комбiнацiї факторiв вона має точку сходження.
— Тобто, — озвався я, — ти стверджуєш, що iснують послiдовностi свiтiв, що сходяться по той бiк нескiнченностi?
— Атож. Такi послiдовностi йдуть уздовж Формотворчих, у напрямку до їхнiх витокiв, до Джерела.
— А що таке Джерело?
— Зосередження сил, що утворюють структуру Всесвiту. Третiй полюс iснування, що балансує мiж Порядком та Хаосом. Якщо на хвилю звернутися до невдалої, але розповсюдженої аналогiї, що порiвнює Всесвiт зi сферою нескiнченного дiаметра, то вiдома вам її частина розташована на поверхнi: Екваторiальний Пояс, Субтропiки, Помiрнi й Полярнi Зони, а також Полюси — Порядок i Хаос. А всерединi Всесвiту, в самому його центрi, знаходиться Джерело, звiдки беруть початок усi Формотворчi.
— А Серединнi свiти? — запитала Юнона.
— Вони зосередженi в областi домiнантного впливу Джерела, куди доступ iстотам з Порядку та Хаосу закритий.
— А нам, людям?
— Шлях до Джерела важкий i сповнений небезпеки, — промовив Ворог. — Та я бачу, що ви не маєте анi найменшого уявлення про Серединнi свiти. В такому разi наша подальша розмова втрачає сенс. Королево, принце, даруйте, що марно потурбував вас.
З цими словами вiн здiйняв руки до стелi i, охоплений полум’ям, що вирвалося з пiдлоги, завертiвся, як дзига, й перекинувся на вогненний вихор.
Я вихопив iз пiхв Ескалiбур i весь зосередився, готовий до вiдбиття можливої атаки. Як i кожен чаклун, що в дитинствi пройшов через обряд Причастя до сил, я нiколи не втрачав контакту з Формотворчими, постiйно пiдтримував з ними пасивний зв’язок, щоб у разi потреби миттєво активувати його. Звiдси, з Палат Смертi, я змiг дотягтися лише до двадцяти трьох Формотворчих проти звичайних шiстдесяти — сiмдесяти. Але й цього було досить, щоб мене переповнила сила, а срiбний клинок моєї шпаги засяяв, перетворившись iз звичайної холодної зброї на грiзний магiчний iнструмент. Краєм ока я помiтив, що Юнона розвела руки в першому жестi потужного захисного закляття.
Проте вдаватися до чарiв нам не довелося. Вогненний вихор за кiлька секунд розсипався водоспадом червоних та жовтих жарин, якi розсипалися на пiдлозi i згасли. Я трохи послабив контакт iз Формотворчими i вклав шпагу до пiхв.
Моя мати все ще стояла з розведеними руками й замислено дивилась у простiр перед собою. Нарештi вона опустила руки й повернулася до мене:
— Схоже, вiн сказав нам усе, що хотiв сказати.
Я згiдно кивнув:
— Я теж так думаю. Нам уже час повертатися... I з твого дозволу, мамо, тепер вестиму я.
— Гаразд, — сказала вона i взяла мене за руку.
(далi буде)
| Попередній Зміст Наступний |
| Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 8 |